Розділ 6. Історичний лабіринт

— ЖЕНЮ!

Всеволод ударив у двері плечем та стара деревина здригнулася, але не піддалася. Він відступив на кілька кроків і кілька секунд просто дивився на двері, важко вдихаючи. У голові ще стояло її обличчя і останній погляд, який він встиг побачити перед тим, як двері зачинилися.

Він був поруч та майже дотягнувся, але не встиг.

— Ні, — тихо сказав він сам до себе. — Ні... тільки не цього разу.

Він знову схопився за ручку, нервово потягнув та замок не ворухнувся.

— Женю! Якщо ти мене чуєш, відповідай!

Знову мертва тиша. Всеволод приклав вухо до дверей. Спочатку нічого, потім почувся тихий звук, відчуття мов десь далеко хтось ходив.

— Женю?

Він тричі постукав, це був їхній старий дитячий сигнал, яким колись, коли вони ховалися від дорослих біля маєтку, домовилися: якщо один із них стукає тричі, другий має відповісти двома ударами.

Всеволод постукав знову три рази, чекав та нічого.

— Давай, Жень… ти ж пам'ятаєш... — Він ударив кулаком по дверях. — Відповідай мені!

Через кілька секунд із-за дверей почувся стукіт, два удари. Всеволод трохи розгубився і щоб опанувати себе заплющив очі.

— Це ти?

Ще два удари, він видихнув.

— Добре. Добре…

Пальці стиснулися в кулак. Тепер він знав точно, що вона там і якщо двері не хочуть відчинятися нормально, він їх виб'є.

Всеволод відійшов. Окинув поглядом коридор. Побачив біля стіни стару важку лаву і підхопив її обома руками.

— Пробач, Женю.

Він розігнався й ударив лавою в двері, глухий гуркіт розлетівся коридором, дерево затріщало, замок витримав. Всеволод ударив ще раз, потім і ще... ще. На четвертому ударі в дверях з'явилася тріщина, поставивши лаву на підлогу, витер кров із розбитих кісточок і кілька секунд вдивлявся в щілину, а за дверима суцільна темрява.

— Женю!

Жодної відповіді, не чекавши відповіді він ударив ногою просто під замком і дерево прогнулося.

— Тримайся.

Ще удар, тріщина стала ширшою і раптом із-за дверей почувся голос.

— Всеволоде…

Це був голос його Жені, такий рідний і зовсім поруч.

— Женю!

— Не ламай…

— Чому? — Він притулився до дверей.

— Тут небезпечно.

— Я знаю, але саме зараз я тебе звідси заберу.

Тиша, потім:

— Всеволоде…

Цього разу її голос звучав інакше, вона плакала.

— Я тут.

— Я знаю.

— Тоді скажи мені, де ми вперше зустрілися.

За дверима запала тиша. Всеволод перестав дихати, а питання було не випадковим. Вони познайомилися ще дітьми, але лише вони двоє знали, де це сталося. Через кілька секунд голос відповів:

— Біля річки.

Всеволод повільно відступив від дверей.

— Ні…

Це була неправильна відповідь.

— Ми зустрілися біля старої яблуні, — прошепотів він взявши лаву і цього разу без вагань. — Хто б ти не був, відпусти її.

Удар.

— Вона.

Ще удар.

— Не.

Ще.

— Твоя.

Останній удар розколов двері майже навпіл. Всеволод відкинув лаву, схопився руками за тріснуту деревину й рвонув на себе. Двері заскрипіли, щось усередині клацнуло і вони нарешті відкрилися.

Всеволод застг від побаченого. Перед ним не було нічого: ні коридору, ні Жені.Стояла суцільна глуха кам'яна стіна. За дверима не було кімнат чи дверей, мов ніколи нічого не існувало.

Він кілька секунд просто дивився на неї, потім озирнувся, підійшовши ближче й провів долонею по каменю.

— Ні…

Він почав обстукувати стіну. Спочатку кулаком, пізніше руків'ям ножа, який носив із собою. Знову глухий звук і раптом та сама порожнеча.

Постукавши ще раз, той самий звук. За стіною було порожнє місце.

— Женю!

Він відступив. Оглянув коридор, біля протилежної стіни стояла стара залізна кочерга. Схопивши її повернувся до стіни.

— Якщо ти там, я тебе дістану.

Перший удар, камінь навіть не здригнувся, другий. Зі шва посипалася штукатурка. Третій - пішла тріщина.

Всеволод бив доти, доки долоні не почали ковзати від поту й крові та тріщина ставала ширшою, а за нею з'явився темний простір.

На цей раз він почув.

— Всеволоде…

Він завмер і це був голос Жені. Той самий голос, яким вона називала його в дитинстві, коли боялася залишатися сама. Піднявши кочергу, мовив.