5.4

Женя впала на холодну підлогу, удар виявився не настільки сильним, щоб завдати болю, але настільки несподіваним, що кілька секунд вона просто лежала, не розуміючи, що сталося.

Вона пам'ятала двері, голос Каті, пам'ятала, як простягнула руку до ручки та крик Всеволода за спиною, а далі як в тумані, нічого.

Женя повільно підвелася на лікті, перед очима все ще плавали темні плями. Вона провела долонею по лобу, кілька разів моргнула й нарешті змусила себе озирнутися.

Це було не те приміщення, куди вона щойно зайшла. Над нею не було високої стелі головного коридору. Навпаки - стеля тут була низькою, дерев'яною, з грубими балками. Стіни вкривали старі шпалери з вицвілим рослинним орнаментом. Біля однієї зі стін стояла масивна шафа, накрита білим простирадлом. На підлозі лежали потерті килими, а на вузькому столику горіла лампа.

Женя підвелася. Світло було жовтим і теплим, наче його щойно ввімкнули. Вона подивилася на двері. Дверей не було, а на тому місці, де мала бути стіна, знаходився лише старий книжковий стелаж.

— Ні…

Женя підійшла ближче. Провела пальцями по книжках, по дерев'яній рамі, натиснула на одну з полиць.

Нічого, відійшла, а серце почало битися швидше.

— Всеволоде!

Її голос ударився об стіни й повернувся приглушеним відлунням. Відповіді не було.

— Всеволод!

Тиша, вона дістала телефон. Екран світився, але мережі не було. Відкрила останній набраний номер і натиснула виклик та телефон навіть не почав набирати.

На екрані з'явилося: "Немає з'єднання".

— Чудово…

Вона стиснула телефон у руці, і в цей раз за стіною щось дзенькнуло. Женя різко повернула голову. Звук був дуже простим, ніби хтось поставив чашку на блюдце, потім почувся шурхіт і голос.

— Женю?

Вона завмерла, цього разу вона не побігла, а тільки заплющила очі й повільно вдихнула.

— Катю?

— Так.

Голос пролунав з-за стіни і Женя підійшла до неї.

— Де ти?

— Тут, за цими дверима.

— Яких дверима?

Коротка пауза.

— Ти їх не бачиш?

— Ні. — Женя подивилася на стіну.

— Тоді не рухайся.

— Катю, що відбувається?

У голосі подруги з'явилося щось таке, чого Женя раніше ніколи не чула. І тут мова йде не про просто страх, а неймовірну обережність, мов Катя підбирала кожне слово, бо боялася, що їх хтось почує.

— Скажи мені спочатку, де ти була весь цей час.

— Я не знаю.

— Ти була в будинку?

— Так.

— Скільки часу?

— Не знаю, Жень. Мені здається, кілька годин, а потім… — Катя замовкла. — Потім я перестала розуміти, котра зараз година.

— Ти поранена? — Женя притулила долоню до стіни.

— Ні.

— Точно?

— Точно. Але…

— Що?

— Я не сама.

— Що ти маєш на увазі? — Женя повільно прибрала руку від стіни.

— Тут є ще хтось.

У кімнаті стало так тихо, що Женя почула власне дихання.

— Хто?

— Я не знаю.

— Катю, ти його бачила?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш, що хтось є?

— Бо він розмовляє зі мною.

— Що він тобі сказав? — Женя відчула, як холод проходить уздовж спини.

Катя не відповіла одразу.

— Він знає тебе.

— Що саме він знає?

— Твоє ім'я і про твою бабусю.

— Катю, послухай мене дуже уважно. Якщо ти справді там, де кажеш, не відкривай нічого і не йди нікуди, поки я не зрозумію, як до тебе дістатися. — Женя відійшла від стіни.

— Женю…

— Що?

— Я вже відкрила.

— Що ти відкрила? — У Жені перехопило подих.

За стіною пролунав тихий звук кроків, Катя заговорила майже пошепки:

— Двері.

— Які двері?

— Ті, за якими він був.

— Катю, хто? — Женя заплющила очі.

— Я не бачила його обличчя.

— Але він був за дверима?

— Так.

— І що сталося?

— Він сказав, що ти все одно прийдеш.

Женя не встигла відповісти, десь далеко, у глибині маєтку, пролунав удар.