5.3

— Ти готова побачити те, що все життя було приховано від тебе?

Останній напис на екрані ще кілька секунд залишався перед очима, хоча монітори вже згасли. Біле світло повільно втрачало яскравість, перетворюючись на тьмяні прямокутники, у яких відбивалися лише наші власні силуети. Женя не рухалася дивлячись на чорний екран перед собою та намагалася зрозуміти, що саме її лякало найбільше. І це не відео з Катею чи кадри з минулого, навіть не власне обличчя, яке вона побачила на одному з моніторів.

Страшнішим було інше - хтось знав, що вони прийдуть сюди та стежив за ними і стежив... вичікував слушного моменту.

Всеволод стояв поруч, важко дихаючи після всього побаченого. Він провів долонею по обличчю, потім подивився на вимкнені монітори.

— Ми йдемо звідси, — сказав він нарешті. — Зараз, я не знаю, хто це зробив і навіщо, але я більше не хочу залишатися в цій кімнаті.

Женя повільно повернула голову.

— А Катя?

Він замовк, бо це питання було єдиним, на яке вони не мали права не відповісти. На екрані вони щойно бачили її живою: не фотографію, не старий запис. Катя була у цьому будинку і можливо, зовсім недавно.

— Ми її знайдемо, — тихіше промовив Всеволод. — Але не будемо бігти навмання, спочатку повернемося до Марка Ілліча, викличемо поліцію, повідомимо…

— Ти сам це бачив.

— Тому я й кажу, що нам потрібна допомога.

Женя хотіла відповісти, але в цей момент десь за стіною пролунав майже нечутний звук, мов хтось провів пальцями по дерев'яній поверхні. Вони одночасно повернулися до дверей, кілька секунд нічого не відбувалося, а потім Женя почула:

— Женю…

Вона зблідла, Всеволод теж це почувши різко випростався.

— Ти це чула?

Женя не відповіла та голос повторився і цього разу виразніше.

— Женю, будь ласка…

Вона зробила крок до дверей.

— Це Катя.

— Почекай.

— Це вона.

— Женю, не поспішай.

Голос пролунав утретє та тепер уже зовсім близько.

— Женю! Я тут!

Сумнівів більше не залишалося, таки голос Каті. Той самий тембр, та сама інтонація, навіть легка хрипотця, яка з'являлася в неї, коли вона хвилювалася або довго говорила.

Женя рвонула до виходу, Всеволод схопив її за руку, але вона вирвалася.

— Вона жива!

— Ми не знаємо, що це!

— Я знаю цей голос!

— А я знаю цей будинок! — різко відповів він. — І після того, що ми щойно побачили на цих екранах, я не дозволю тобі бігти за першим звуком, який почувся з темряви.

Але з коридору знову долинуло:

— Женю… допоможи мені…

На цей раз у голосі Каті було стільки страху, що Женя вже не думала, висмикнувши руку вона вибігла в коридор.

— Катю!

Її крик прокотився порожнім будинком і розчинився десь під високою стелею. Попереду був довгий коридор, такий темний, вузький, із дверима по обидва боки. Женя побігла вперед.

— Катю! Я тут!

На мить їй здалося, що в кінці коридору промайнула жіноча постать.

— Катю!

Вона прискорилася та постать зникла за поворотом. Женя звернула слідом.

— Стій!

Це вже кричав Всеволод, вискочивши із прихованої кімнати, але відстань між ними швидко збільшувалася.

— Женю, не йди туди!

Вона навіть не обернулася. Та цей голос все настирливіше кликав її.

— Сюди…

Женя звернула ще раз, коридор раптом став зовсім іншим. Щось вона не пам'ятала цієї частини будинку. Стіни тут були вкриті темними дерев'яними панелями, під ногами лежав старий килим, а вздовж стін стояли високі шафи зі скляними дверцятами. У кінці виднівся напіввідчинений дверний отвір, а за ним було світло.

— Катю?

Женя сповільнила крок.

— Я тут…

Голос був уже зовсім поруч. Вона простягнула руку до дверей, але перш ніж встигла їх відкрити, за спиною почувся важкий тупіт.

— Женю!

Всеволод майже наздогнав її, озирнувшись вона рушила далі та між ними залишалося кілька метрів.

— Я чула її! — крикнула Женя. — Вона була тут!

— Я знаю, але почекай мене!

І враз як з-за дверей пролунав тихий схлип.

— Всеволод… — сказала вона. — Це вона.

Він кинувся до неї та в ту ж мить двері перед Женею повільно відчинилися самі і вона зробила крок усередину.

— Катю?

Світло за дверима згасло, двері різко зачинилися. Всеволод устиг лише побачити її руку, яка зникла за дерев'яною стулкою.