Розділ 5. Капкан замку

— Не відкривайте.

Голос Марка Ілліча долинув з-за дверей настільки тихо, що Євгенія ще кілька секунд стояла нерухомо, не до кінця усвідомлюючи почуте. Її пальці все ще лежали на холодній металевій ручці та ще мить тому вона була готова повернути її вниз і відчинити, побачити старого, поставити йому десятки запитань, які накопичилися за останні години, а тепер рука сама перестала слухатися.

Вона повільно прибрала її від дверей.

— Марко Іллічу? — озвалася Женя. — Ви ж самі прийшли сюди. Що сталося?

Нічого, Євгенія глянула на Всеволода, що стояв поруч, трохи напружившись, і дивився на двері так, ніби намагався побачити крізь дерево людину по той бік.

— Може, він відійшов? — припустив він.

— Ми чули його голос і його тростину.

— Так, це я теж чув.

Всеволод зробив крок до дверей, а Женя одразу поклала руку йому на плече.

— Не треба, він сказав не відкривати.

— Я просто перевірю. Ти справді думаєш, що ми можемо зараз сліпо слухатися кожної його поради?

— Ні, — після короткої паузи відповіла вона. — Але я думаю, що людина, яка прожила в цьому будинку майже все життя, не просто так попросила нас не відчиняти.

— А ти не помітила, що він весь вечір говорить так, ніби знає, що станеться через п'ять хвилин? І це тебе не лякає?

— Лякає, просто я вже не впевнена, чого саме маю боятися більше: цього будинку чи людей, які його знають.

За дверима пролунав тихий стукіт: "Тук. Тук. Тук."

Євгенія відчула, як холод пробіг уздовж спини. Цей ритм вона вже чула. Марко Ілліч та його тростина, але кроків не було. Та чи він стояв нерухомо просто за дверима?

— Марко Іллічу? — Женя підвищила голос. — Ви там?

Цього разу відповідь прийшла одразу.

— Ідіть звідси.

Вона переглянулася з Всеволодом, голос був його, але щось у ньому змінилося, зявились нотки страху, такий ледь помітний, затиснутий між словами, але справжній.

— Що відбувається? — запитала Женя.

— Я поясню пізніше.

— Ні, Ви вже достатньо разів говорили нам "пізніше". Ми знайшли ваші таємниці, фотографії, записи, лист Жоржини. Ви знали про четверту людину, знали про зниклих сім років тому. Ви знали, що я приїду сюди. То скажіть хоча б зараз: чого саме Ви боїтеся?

— Не мене, Євгеніє.

— А кого?

Відповіді не було, потім пролунали кроки і вони почали віддалятися. Женя ще довго дивилася на двері.

— Він пішов.

— Схоже.

— Або хоче, щоб ми так подумали.

Всеволод нічого не відповів, Євгенія повільно відвернулася і тоді побачила стіну, точніше старий дерев'яний стелаж, що стояв трохи криво. Раніше Женя не звернула на це уваги, тепер чомусь звернула, можливо, через те, що після слів Марка Ілліча весь будинок перетворився для неї на величезну головоломку, де кожна подряпина могла виявитися частиною відповіді.

Вона підійшла ближче.

— Почекай.

— Що?

— Тут.

Женя поклала долоню на бокову стінку стелажа, дерево було холодним, пил осів товстим шаром, але на нижній частині виднілася свіжа потертість.

— Його хтось рухав, сліди є.

— Нещодавно. — Всеволод підійшов і провів пальцем по підлозі.

Вони переглянулися, цього разу ніхто не сказав, що, можливо, є просте пояснення. Разом вони взялися за стелаж.

Він виявився важчим, ніж очікували, коли Всеволод натиснув плечем, старе дерево жалібно застогнало, під ніжками щось хруснуло, і шафа посунулася, а за нею була стіна, але посередині дуже тонка вертикальна лінія.

Женя провела пальцями по шву.

— Тут двері.

— У мене вже починається відчуття, що цей будинок будували не архітектори, а люди, які дуже боялися, що хтось знайде їхні секрети.

— Або люди, які хотіли, щоб секрети знайшли. — Вона всміхнулася лише кутиками губ.

— Це ще гірше.

На рівні її плеча був маленький металевий виступ. Натиснувши спочатку нічого не відбулось, а потім десь усередині стіни клацнув механізм. Панель відійшла, а за нею темніли вузькі сходи і звідти потягнуло холодним повітрям.

— Ну що, досліднице? — запитав Всеволод. — Ми зараз робимо те, за що нормальні люди викликають поліцію?

— Поліцію ми вже викликали і вони теж нічого не знайшли.

— Справедливо замітив.

Вони спустилися, приміщення внизу виявилося невеликим, стеля була низькою, стіни дуже кам'яними.

Спочатку Женя подумала, що перед ними звичайна технічна кімната, а потім побачила монітори. Їх було десятки. Старі товсті екрани стояли на металевих полицях поруч із новішими пласкими дисплеями. Між ними перепліталися кабелі. Частина проводів була прокладена акуратно, майже професійно, а частина звисала зі стелі, скручена в пучки та перев'язана старою тканиною.