4.6

Євгенія помітила одну дивну річ, що усі фотографії були повернуті трохи вбік, збоку виглядало, мов хтось навмисно змінював їхнє положення. Вона зупинилася біля однієї, а на фотографії стояли семеро молодих людей і шестеро дивилися в камеру, а сьомий дивився кудись убік, в сторону лісу.

Женя нахилилася ближче, на звороті рамки було написано дату: сім років тому.

— Всеволод.

Він підійшов, щоб ближче побачити фотографію.

— Це вони?

— Не знаю.

— Так. — Марко Ілліч стояв позаду.

— Це ті семеро? — Женя різко повернулася. — Ті, що зникли?

— Так. — Старий кивнув.

— А де той, кого знайшли?

— Його тут немає. — Марко Ілліч подивився на фотографію.

— Але їх семеро.

Вона знову подивилася на знімок. Шість облич. Сьомий чоловік стояв боком, його обличчя майже не видно, але Женя була впевнена в одному, що ця фотографія не мала висіти тут та не після того, як справа була закрита.

— Чому ви її не зняли?

— Бо не я її повісив.

— А хто?

Марко Ілліч нічого не відповів, а десь попереду знову пролунав металевий звук.

Дзень.

Цього разу вони пішли швидше, у кінці коридору стояла вузька шафа. Старе дерево, різьблений карниз, потемнілі металеві ручки, на її поверхні лежав пил і знову посередині була чиста смуга, мов нещодавно щось пересунули. Євгенія провела пальцем по пилу.

— Тут стояло щось велике. Що ж це було?

— Не пам'ятаю.

— Ви щойно сказали, що прожили тут усе життя.

— Прожити життя, це ще не означає пам'ятати кожну річ.

Женя вже хотіла відповісти, коли побачила фігурку, яка на шафі стояла і це був маленький бронзовий ворон. Його крила були складені, а дзьоб дивився просто в стіну.

— Чому він повернутий сюди?

— Може, так задумано. — Всеволод підійшов. — А можливо і ні.

Вона торкнулася фігурки, а під нею залишився чіткий круг на пилу.

— Його повернули.

— Звідки ти знаєш?

— Пил, раніше він дивився в інший бік.

— Ти цього не бачила.

— Не бачила, але дивись.

Вона провела пальцем по пилу. Під фігуркою виднівся тонкий подряпаний контур. Ворон справді стояв інакше. Женя повільно повернула його та десь у стіні щось відгукнулося, Всеволод подивився на Марка Ілліча, а старий зблід.

— Не треба було цього робити.

— Що сталося?

Він підійшов до стіни, провівши долонею по дерев'яній панелі.

— Тут колись був механізм для дверей.

— Яких дверей? — Женя озирнулася.

Марко Ілліч не відповів і тоді вони почули звук, що у кінці коридору відчинилися двері. Спочатку лише на кілька сантиметрів, потім ширше. Петлі навіть не скрипнули. темрява за ними була густішою, ніж мала б бути.

Всеволод автоматично став перед Женею.

— Це вже починає мені не подобатися.

— Мені теж, —  відповіла вона.

Марко Ілліч дивився на двері та обличчя було незворушним.

— Ви знаєте, що там, — сказала вона.

— Колись знав.

— А зараз?

— Зараз ця кімната не належить мені.

— Ви можете піти з нами.

— Ні.

— Чому?

— Бо є речі, які повинні відбутися без моєї участі. — Старий перевів на неї погляд. — Я чекав багато років.

— На що? — Женя відчула, як у грудях щось стислося.

— На вас.

Всеволод і Євгенія різко подивився на старого.

— Що це означає?

— Не зараз. — Марко Ілліч лише похитав головою.

— Ви не можете весь час…

— Можу і тому досі живий. —  Після цих слів він розвернувся.

— Марко Іллічу!

— Якщо там щось станеться… тоді не заходьте.

— А якщо там відповідь?

— Найнебезпечніші відповіді, це ті, після яких уже неможливо повернутися до колишнього життя.

І пішов, тільки його тростина ще довго відбивала ритм по підлозі поки звук остаточно не розчинився в коридорах.

Євгенія дивилася йому вслід.

— Я починаю думати, що він ненормальний.

— Я почав так думати хвилин двадцять тому.

— Тоді чому ми досі тут?

Всеволод подивився на відчинені двері.