Остання мешканка маєтку

4.5

— Четверта була першою?..

Слова самі зірвалися з губ Євгенії, але після них у холі стало так тихо, що вона почула власне дихання.

Марко Ілліч стояв біля портрета трьох сестер, поклавши обидві руки на срібну голівку тростини. Полум'я свічки, що горіла на столику поруч, ледь ворушилося від протягу, і через це тінь від його постаті повільно ковзала по дерев'яній панелі.

Він не відповідав, а його погляд був спрямований на картину. Вивчав наче вперше риси Клавдії, Орисі та Жоржини. Три жіночі обличчя, застиглі в олійних фарбах, дивилися кудись повз них, мов художник навмисно залишив між поглядами сестер і глядачем невидиму відстань.

— Ви мене не розчули? — повторила Женя.

— Почув. — Марко Ілліч нарешті перевів погляд на неї. — Вам краще не поспішати з висновками.

— Ви самі сказали, що четверта була першою.

— Я сказав те, що сказав.

— Враження, ніби ми потрапили не в маєток, а на співбесіду, де старий екзаменатор вирішує, чи достатньо ми розумні для наступного питання.

Кутик губ Марка Ілліча ледь піднявся.

— А ви завжди так багато говорили?

— Коли нервую, то можу випалити ще і ще більше.

— Тоді, боюся, сьогодні ви мене втомите.

Євгенія мимоволі усміхнулася. Це була перша нормальна усмішка за останню годину. Вона навіть здивувалася, наскільки легко її викликала проста репліка.

Будинок тиснув на неї з усіх боків. Високі стелі, темне дерево, портрети, тиша, запах воску й старого паперу. Здавалося, навіть повітря тут було старшим за неї, але Всеволод поруч залишався Всеволодом, то ж поруч із ним вона ще могла переконувати себе, що все це просто старий будинок із дуже дивною історією.

— Ви щось приховуєте, — сказала вона вже серйозніше.

Марко Ілліч не заперечив.

— Звичайно.

Женя завмерла.

— Ви навіть не будете це заперечувати?

— Навіщо?

Він повільно рушив від портрета.

— Людина, яка стверджує, що знає всю правду, або дурень, або брехун. Я не хочу бути ні першим, ні другим.

— А ким хочете бути?

— Свідком.

Старий зупинився біля сходів та підвів голову вгору, одне його слово, але воно чомусь прозвучало важче, ніж усі його попередні пояснення.

— Свідком чого? — запитав Всеволод.

— Того, що ви самі зараз почнете знаходити. — Марко Ілліч подивився на нього.

Він рушив сходами. Женя кілька секунд стояла нерухомо, а потім пішла за ним. Вони провели наступну годину, блукаючи маєтком. Тепер Євгенія почала розуміти, наскільки величезним він був.

З першого поверху можна було потрапити в центральний хол, бібліотеку, їдальню, зимовий сад, стару музичну кімнату, кабінет князя та кілька менших приміщень, призначення яких уже давно стерлося з пам'яті.

Другий поверх виявився ще більшим. Там були спальні, дитячі кімнати, гостьові покої, невеликі салони для жінок і довгий коридор із високими вікнами, за якими темніла лінія лісу.

Марко Ілліч ішов попереду. Його тростина тричі стукала об підлогу та іноді він зупинявся.

— Тут спала Клавдія, а тут Орися вчилася стріляти... ці двері колись вели до кімнати Жоржини.

Женя записувала все в телефон, намагалася мислити як дослідниця, онука, що не просто прийшла зібрати факти, зафіксувати предмети, знайти закономірність, а відокремити реальне від того, що її мозок домальовує через втому й страх.

Час йшов, година за годиною... поступово тривога почала давати тріщини, бо деякі речі не просто зберігалися тут, все жило своїм життям.

У дитячій кімнаті на полиці стояла дерев'яна конячка, пил покривав усю поверхню і знову крім одного боку, мов хтось недавно взяв іграшку в руки.

У кабінеті князя годинник був зупинений на 02:17, Женя сфотографувала його. Повернулася через кілька хвилин. а годинник показував 02:18. Вона довго дивилася на циферблат.

— Ти теж це бачиш? — констатувала вона.

— Бачу.

— Він же не працював.

— Не працює.

— Тоді чому…

— Не знаю.

Він не жартував. Марко Ілліч стояв біля дверей і мовчки спостерігав.

— Ви знали, що він іде? — запитала Женя.

— Ні.

— Ви не здивовані.

— Я вже давно перестав дивуватися тому, що робить цей будинок. Боятися, то я не боюсь, а пам'ятати однозначно, що так.

Женя не встигла запитати, що саме він пам'ятає, бо десь попереду пролунав металевий звук.