4.3

Вони обоє мовчали та цю безкінечну тишу десь у глибині будинку роздався звук годинника, що пробив один раз, але стрілки на ньому давно стояли. Євгенія подивилася на Всеволода.

— Ми тільки зайшли.

— Я розумію... — він стиснувши ліхтарик у руці.

Зараз від початку до цього моменту їхньої подорожі ніхто з них не хотів жартувати.

— А ви все-таки приїхали.

Голос пролунав позаду. Євгенія здригнулася і Всеволод різко розвернувся, спрямовуючи ліхтарик у темний коридор. Світло ковзнуло по стінах, старих картинах, важких шторах та зупинилося на чоловікові, що стояв біля дальніх дверей так спокійно, мов чекав на них.

На вигляд йому було далеко за сімдесят. Високий, худорлявий, із прямою спиною, яка дивним чином зовсім не відповідала його віку. Сиве волосся було зачесане назад, обличчя вкрите глибокими зморшками, а в руках він тримав старомодну тростину з темною срібною ручкою. Мав темний жилет поверх білої сорочки. Відсутність чого сучасного... ні телефону, ні куртки, чи навіть слідів того, що він щойно прийшов з вулиці, а просто вийшов зі стіни.

— Ви хто? — першим озвався Всеволод.

Чоловік перевів оцінювальний погляд на нього, пізніше на Євгенію і чомусь затримав його саме на ній.

— Я? — на його губах з'явилася ледь помітна усмішка. — Це, мабуть, найскладніше питання, яке можна поставити людині в цьому будинку.

— Дуже смішно, — вже настороженіше відповів Всеволод. — Назвіться.

— Марко. — він зробив невелику паузу. — Марко Ілліч Воронний.

— Ви родич? — Євгенія трохи спентеличилась, перевівши здивування на Всеволода.

— Ні.

— Тоді чому ваше прізвище...

— Бо я народився тут. — чоловік озирнувся. — Та й помру, мабуть, теж тут.

— Ви живете в маєтку?

— Уже давно.

— Наскільки давно?

— Достатньо, щоб перестати рахувати роки. — Марко Ілліч задумався.

Євгенія відчула, що відповіді старого навмисно залишають більше туману, ніж пояснень, але щось у його голосі змусило її не тиснути та зробила крок ближче.

— Ви знали добре мою бабусю?

— Знав, краще, ніж хотів би.

— Що це означає?

— Вона була не тією жінкою, якою хотіла здаватися. — Марко Ілліч поглянув на портрет Жоржини.

— А якою була?

— Розумною та дуже самотньою.

Усередині щось боляче ворухнулося, а бабуся ніколи не говорила про самотність, навпаки, у дитинстві Жоржина здавалася їй людиною, яку неможливо зламати. Така спокійна і завжди зібрана, навіть тоді, коли навколо відбувалося щось дивне.

— Ви знали про її сестер? — запитала Євгенія.

— Про Клавдію та Орисю? — Марко Ілліч стиснув пальці на тростині.

— Так, я їх бачив, але в родині майже немає їхніх фотографій.

— Знаю.

— Про них ніхто не говорив, що ж таке відбулось і чому?

Старий подивився на неї так, мов питання й очікував.

— Тому що в цьому будинку є речі, про які мовчать не через сором, а через страх.

Євгенія та Всеволод переглянулися.

— Куди ви йдете? — запитав Всеволод.

— Якщо ви вже вирішили залишитися тут, вам варто побачити будинок.

— Ми можемо самі оглянути його.

— Можете. — він повернув голову. —  Але тоді ви побачите лише те, що будинок дозволить вам побачити.

— А ви можете показати більше? — Євгенія відчула, як по руках пробігли мурашки.

— Я можу показати вам те, що пам'ятаю та це не завжди одне й те саме.

Вони рушили за ним, першим, що вони побачили це була велика зала. Старий паркет зберігався майже без змін. На стінах висіли портрети людей, чиї імена давно стерлися з родинної пам'яті.

Марко Ілліч зупинявся біля деяких. Старався розповідавідати та не довго, іноді хватало його на кілька речень, але кожна його фраза дивним чином змінювала те, що Євгенія вже знала з архівів.

— Тут князь Воронний приймав гостей. — він показав на камін. — А тут одного разу знайшли його молодшу доньку.

— Орисю? — Євгенія завмерла.

— Ні.

— Клавдію?

— Ні.

— Жоржину. — подивився на неї.

— Але...

— Ви читали, що вона була у своїй кімнаті?

— Так.

— Архіви брешуть.

Євгенія відчула, як у неї пересохло в роті.

— Навіщо?

— Бо архіви писали люди.

Старий рушив далі, у кінці коридору вони підійшли до дверей, яких Євгенія раніше не помітила, а на них не було ручки, виднілась маленька металева пластина.