Арбітри в білих мантіях одночасно підняли свої руки, і попіл всередині їхніх облич-годинників закипів. Простір 1850 року почав тріскатися, як тонка крига. Готичні будинки, кінні екіпажі, ліхтарі — усе почало розчинятися у велетенській сірій вирві неіснування.
Молодий Олександр поглянув на Макса, і в його очах більше не було сумнівів.
— Спадкоємцю, — тихо сказав він, передаючи Максу свою латунну тростину. — Виправ мою помилку. Врятуй їх.
Макс перехопив тростину. В ту ж секунду Лара схопила його за іншу руку. Їхні сили — латунна магія минулого Олександра, срібна кінетика Макса та часова фіксація Лари — злилися в один Абсолютний Імпульс.
Срібно-золота хвиля чистої енергії вибухнула в самому центрі площі. Вона пробила дахи, розвіяла Арбітрів Ліги на молекули й живим щитом накрила всю часову петлю, запечатуючи Першородний Механізм назавжди, дедалі далі від рук будь-яких Хранителів чи Стирачів.
Світ вибухнув білим сяйвом востаннє.
Коли світло згасло, Макс і Лара відкрили очі.
Вони сиділи на звичайній дерев'яній лавці в сучасному парку. Навколо шуміло місто 2026 року, жовто-червоне листя повільно падало на чистий асфальт [local]. Навколо бігали діти, люди поспішали у своїх справах. Час ішов абсолютно нормально.
Макс подивився на свої руки — вони були звичайними. Жодних срібних іскор, жодної магії Стирачів. Світло назавжди закрило портали й вилікувало їх від часової інфекції. Поруч сиділа Лара. Її волосся знову було повністю темним, без жодного пасма сивини. Вони стали звичайними людьми.
— Ми повернулися? — тихо запитала вона, дивлячись на синє небо.
— Так, — Макс посміхнувся й обійняв її за плечі. — Ми вдома. І наш час тепер належить тільки нам.
На годиннику ратуші неподалік стрілка м'яко переступила хвилину. Історія була завершена.
Відредаговано: 08.10.2026