Розділ 14

  Таня погодилася. Просто не змогла відмовити. Озахар завіз дівчину до свого замку. Подав руку, поміг вилізти з машини. Хоч вона і сама могла б. Гіпс вже зняли, нога, як новенька. Можна танцювати.

̶  Ходімо. Трошки посидимо, — сказав звичним спокійним тоном. Пішли в будинок. Дівчина мимоволі почала все роздивлятися. Всередині тепло і затишно. Розстебнула куртку. В просторому холі з високою стелею все, як у справжньому палаці — широкі сходи нагору, встелені доріжкою, вишукані меблі, канделябри. На стінах картини, бра, які кидають слабке жовтувате світло. Збоку від сходів велика скульптура якоїсь жінки з мечем. На підлозі високий годинник. Все дихає аристократизмом. Як у фільмах типу «Джейн Ейр».

̶  Хочеш побачити дім? — запропонував господар, помітивши цікавість дівчини. Вона всміхнулася.

̶  Я б з радістю. Але він такий великий, що, мабуть до ранку треба ходити, щоб все оглянути.

̶  Ну... Все тобі ні до чого. Поки що, вистачить частини. Якщо хочеш, покажу, де я буваю найчастіше. Тобто... Крім майстерні і спальні, — ледь всміхнувся. Дівчина почервоніла. Що-що, а спальню вона точно не хотіла дивитися. Так розхвилювалася з цього приводу, що слово майстерня геть пропустила мимо вух.

̶  Гаразд. Покажи, — відповіла. Почали йти першим поверхом. Господар показав гості вишукану вітальню з дуже цікавим великим каміном, гарними сучасними меблями в світлих тонах. Стіни і стеля там теж оформлені деревом, як в модних гірських будинках. А на підлозі біля дивану Таня побачила дуже цікаві пуфи у вигляді хутряних бочечок. Зовсім білі, як хмаринки. Тобто, один, як пуф, а інший теж з хутра, але подовгастий, великий. Мимоволі всміхнулася, уявляючи, як класно, мабуть, сидіти на такому милому пухнастику. Як на ведмедикові. А на тому більшому можна і полежати. Озахар помітив її радість. Каже:

̶  Подобаються?

̶  Ага... — зніяковіла.

̶  То можемо посидіти тут, коли побачиш ще трохи дому.

̶  Добре.

  Пішли ще далі довгим, світлим коридором з такою ж арочною стелею, оздобленою цікавими візерунками, як нагорі, де Таня уже бувала. А за наступними дверима дівчина побачила фантастично велику бібліотеку. Озахар увімкнув тьмяне світло по боках. Дівчина вражено вигукнула:

̶  Ва-у! Яка розкіш! — довге приміщення теж з арочною стелею, але тут вона оздоблена вишуканими малюнками і ліпнинами, як у храмах. Зображені різні люди. В різних місцях і позах. Все таке яскраве і майстерно намальоване, що можна годинами розглядати, забувши про книги.

  А книг тут... Вражаюче. Вздовж стін море полиць з найрізноманітнішими виданнями. Багато досить старих, у коштовних обкладинках. А є і сучасніші. Цікаво, що вони на різних мовах. В одному куті бібліотеки є невеликий камін, біля нього два гарних м’яких крісла оббитих м’якою коричневою шкірою. Між ними малесенький столик з дошкою, на якій стоять шахи. А ще неподалік є невеличкий диванчик.

̶  Подобається? Любиш читати? — запитав господар зачаровану гостю. Таня вже майже забула, що не сама тут. Озирнулася. Посміхається.

̶  Не те слово... Тут дуже цікаво. Я люблю читати. Правда... Не похвалюся, що прочитала багато, бо не маю часу, але... Це цікаво. І... Тут так гарно! Вражаючі картини, — високо задерла голову.

̶  Радий, що тобі подобається. Я люблю тут часом посидіти. Хоча, теж небагато читаю, якщо чесно. Я... — Таня уважніше глянула на Озахара. Чоловік ніяково зізнався:

̶  Я не дуже добре читаю українською, чи російською. Повільніше читаю. А тут більше книжок слов’янськими мовами.

̶  Що? — здивувалася.

̶  Так. Моя рідна арабська. Тобто... Обидві рідні, але арабська більше.

̶  Як цікаво. Розкажеш? В тебе й ім’я таке незвичне, — дівчині давно хотілося дізнатися про нього більше, ще не було нагоди.

̶  Добре. Пішли у вітальню? Я принесу нам щось пити. Чи... Ти голодна? Може, щось з’їмо?

̶  А... Дякую. Ні. Хіба щось теплого попити не відмовлюся. Може кави, чи щось таке.

̶  Добре, — Озахар завів гостю у вітальню, де потріскують двора у каміні. Яскраве полум’я приваблює теплом і красивим сяйвом. Таня зняла куртку, поклала на крісло. Сіла біля каміна на тому маленькому пухнастому пуфі. Пригладила волосся.

  Так затишно, чудово. Господар досить швидко приніс їй гаряче какао, собі теж, мабуть щось подібне у великій чашці. Кімната наповнилася смачним запахом шоколаду. Дістав з маленької шафки невелику пляшку якогось алкоголю. Запитав:

̶  Хочеш щось міцніше? — Таня одразу заперечно покрутила головою. Чоловік засміявся, поставив пляшку назад.

̶  Я знав, що ти відмовишся. Тобто... Думав... Ти... Зовсім не п’єш, чи тільки зі мною боїшся? — запитав, сідаючи біля дівчини на тому подовгастому пухнастику. Підсунув його ближче до каміна.

̶  Ну... Можна сказати, що зовсім. Бували винятки, але... Я не вмію пити. І не хочу.

̶  Розумію. То... Що тобі розказати? — відпив зі своєї чашки, розслаблено дивиться на гостю. Таня сказала:

̶  Розкажи про своє ім’я, рідних. Де ти жив і... Все таке, — ніяково хихикнула, — Якщо не секрет.

̶  Не секрет, — обличчя чоловіка прикрасила стримана посмішка. — Озахар означає Бог мене чує. Це єгипетське ім’я. Я наполовину єгиптятин.