Розділ 11

  Внизу Таня таки випросилася з міцних рук господаря маєтку, який хотів нести її до самої машини. Пішла сама, хоч нога сильно боліла при кожному русі. Доки їхали майже не розмовляли. Мабуть, кожен роздумував про своє. Новий знайомий на своєму чорному джипі завіз дівчину в районну лікарню. Там вона зробила рентген мало не всього тіла. Ще й змусив взяти гроші, які знадобилися для цього. При собі дівчина не мала гаманця, то ж довелося погодитися.

  Озахар чекав Таню в машині. Коли прийшла ніяково сказала, що таки є тріщина в нозі, треба накладати гіпс. Чоловік важко зітхнув, щось тихо, сердито буркнув собі під ніс про мажора.

̶  То... Чому тобі не наклали гіпс? — запитав, уважно поглянувши на Таню.

̶  Ну... Просто, тоді потрібно було б ще й милиці купувати, бо на ногу не можна було б ставати. І... — ніяково пояснила. Несміливо поглядає на нового знайомого. Прикусила губу. Він подумав хвильку, прицмокнув.

̶  Все з тобою зрозуміло, дівчино. Давай так... — видихнув, — Я можу піти з тобою, помогти. Але... Ти ж зараз знову будеш кричати, що не треба. Так? Що тоді? Я не дозволю тобі просто так ходити з тріщиною в нозі. Дзвони, щоб приїхав брат, подруга, чи хто там? Або... Купи милиці, — чоловік говорив стримано, але категорично. Таня вражено крутнула головою. Це нагадало їй розмову з батьком, якої в неї ніколи не було. Або... Вже і не пам’ятає, бо була геть мала. Так розмовляє сусід Славко зі своїми дітьми. Ну-й-ну...

̶   Я... Віддам тобі гроші за... Рентген і все таке. Але... Так, не хочу, щоб ти йшов зі мною до лікаря, — несміливо відказала. Чоловік зітхнув. Таня подзвонила до брата. Іван приїхав на батьковому Гольфі до лікарні. Схвильовано примчав під кабінет, у якому дівчині наклали гіпс на щиколотку.

̶  Можна? — зазирнув. Побачив, що Таня вже сидить з заліпленою ногою. Ніяково поглянула на нього. — О, ти тут? Поїхали?

  Поміг сестрі вийти з лікарні, підтримав. Посадив у батькове старе авто. Видно, що настільки стривожений, аж шкіра на ньому «ходить.»  Озирнувся на чорний джип, який стояв недалеко від входу.

̶  Хто привіз тебе сюди? Що сталося?! Мала, ти мене доб’єш, чесне слово! Бігом все розказуй! — схвильовано проказав, рушаючи з місця.

̶  Ой, дорогенький... Не знаю, з чого почати, — зітхнула дівчина. Емоції переповнюють. Теж озирнулася на той джип. Хоч у ньому затемнені вікна, але їй здавалося, що і зараз відчуває на собі тривожний, проникливий погляд нового знайомого, який привіз її сюди. Господи... Що ж це за людина? Годі збагнути. Але страх перед ним змішався з іще чимось незрозумілим. Вдячність, співчуття. Чи, що це? Важко сказати. Але, чомусь, не відчуває до нього такої відрази, як до Віктора. Ні... Це щось зовсім інше.

  Коли приїхали ближче до села, Таня попросила брата зупинити машину, щоб спокійно поговорити. Вдома, хтозна, чи буде можливість. Почала розповідати, що з нею сталося ввечері, а потім про те, як прокинулася в замку. Коли дійшла до пропозиції господаря маєтку, Ванька був остаточно шокований. Навіть не міг нічого сказати. Трохи сидів мовчки. Потім різко випалив:

̶  Ти не зробиш цього, чула?!

̶  Що?

̶  Я не дозволю тобі пожертвувати всім заради мене. Ні! В тебе все життя попереду! Хочеш похоронити себе живцем в тому замку?! Я ж знаю, ти там довго не протягнеш! Забудь! Добре, що відпустив, а далі... — зітхнув.

̶   Угу... В тому то й справа, Вань, що далі... Далі Дорош приїде знову. І... Не знаю, чи наступного разу пощастить відбутися лиш тріщиною в нозі! Може бути і гірше! Він же... Не відчепиться, доки не доб’є мене!

̶  Ні! Ми щось вигадаємо! — емоційно, з болем проказав.

̶  Що, Вань?! Куди мені тікати? — на очах заблистіли сльози.

̶  Вдома побудеш трохи. Не ходи на роботу. Ну її!

̶  Ох... Вань... Все це... Ти ж знаєш, я не можу пробачити собі, що через мене ти став... Таким... — схлипнула.

̶  Облиш! Ти не винна!

̶  Ти знаєш, що це не так. І твої батьки знають... Всі... — ледь чутно промовила, витираючи сльозу. Хлопець скривився, перемагаючи розпач. Голосно проказав:

̶  Ні! Ти чула мене?! Ти не підеш в зуби того підозрілого типа! Хіба не знаєш? Всі його жінки вмирають молодими! Хочеш стати наступною?! Забудь! Я не дозволю тобі зробити таке! Якось викрутимося! З голоду не гинемо, щоб хапатися за будь-який шанс!

̶  Так, але... Я вже не знаю, Вань. Може і справді все те, що про нього розказують — брехня? Він... Здається нормальний. Просто... На вигляд... — скривилася, — Страшний трохи.

̶  Все! Закрили тему! Диму без вогню не буває! Люди могли щось перебільшити, але... Не все вигадати! Явно той мужик не подарунок, якщо таке кажуть! Може ще гірший, як той Дорош! — категорично відрубав.

  Дівчина важко зітхнула. Знову пригадалася розмова з тим Озахаром. Дивно... Чомусь він викликав у неї більше співчуття, ніж страху. Може, тому, що перед тим забрав від Дороша? Хтозна, що було б, якби Віктор знайшов її першим. І... До речі, навіть не запитала, що було далі з мажором. Мабуть, просто спрацьовує вдячність Озахарові. Але... Якби не було, Іван має рацію. Не можна вірити тому незнайомцю. Він запросто може бути якимось психом. І де гарантія, що дотримає слова, якби вона і погодилася на його умови? Може, це лиш пастка, з якої потім буде тільки  один вихід — на кладовище?