Розділ 10

  Дівчина прокинулася в дуже незвичній кімнаті. Шоковано обвела очима все довкола. Висока дерев’яна стеля з грубими балками, стіни обкладені сірими декоративними каменями. Громіздкі дерев’яні меблі. Підлога з гладенької, коричневої керамічної плитки, але в кількох місцях лежать пухнасті килими. Все це нагадує гірське шале. Багате, колоритне. Що ж то за місце? Явно незнайоме. Зовсім. Через велике вікно частково прикрите важкою гардиною яскраво світить сонечко. Вже ранок? Поворухнулася на широчезному ліжку, все тіло якесь важке, як не своє. Голова болить. Ох...

  Почала пригадувати, що було до того. Так... Втікала від Дороша. Впала. А далі? Куди ж це її занесло? Той клятий Віктор забрав її до дому свого дядька? Чи ще кудись? Ця думка ножем різонула по серцю. Ні! Тільки не це! Різко сіла на ліжку, глянула на покривало. Воно якесь незвичне, зшите з м’якого розкішного хутра. Світло-коричневе з кремовими вставками, ніжне. Але, коли Таня зазирнула під ковдру, стало не до того, щоб милуватися покривалом. Жахнулася. Лежить в самій білизні. На ній немає штанів і кофтинки! Ще й кілька подряпин на руках і ногах.

  Прокляття! Що за... Хто роздягнув? І, що ще було? О, ні!!!

  Невже той покидьок таки добився свого? Але... Напружилася, приглядається до себе, поворухнулася. Намагається збагнути, що відчуває. Як і де болить. Наче, нічого такого... Руки, ноги трохи болять, голова. Ох... Що ж тут було? Чому не відчувала, як потрапила сюди? Невже могла проспати щось серйозне? Жах...

  Потім помітила на тумбочці біля ліжка свої штани і кофтинку, які хтось акуратно склав. А на них зверху лежить її телефон. О, хоч щось потішило. Миттю вхопила апарат. Зиркнула. Вже 9 ранку. Зрозуміло. Але... Ой, вона ж вдома не ночувала, очевидно. Жах! Іван там посивів, мабуть, місця собі не знаходить. От же... 

  Хотіла дзвонити, але помітила, що в вайбері є нове повідомлення. Шоковано побачила, що це відповідь на її послання. Але ж... Вона була без пам’яті, хто його написав?

  «Іване, зі мною все гаразд, не бійся. Я не буду ночувати сьогодні вдома. Скажи своїм батькам. Не дзвони мені зараз. Завтра все поясню.»

   Оце так... Хто ж це так написав? Брат відповів, що все одно переживає. Попросив, щоб швидше поверталася і все розповіла. Таня вже хотіла вилазити з ліжка і одягатися. Але в ту мить хтось постукав у масивні двері. Дівчина напружилася, серце підскочило. Хто ж це? Дорош? Але... Хіба він стукав би? Ця нахаба не має поняття про таке. Пре, як танк.

  Стук пролунав знову. Таня відповіла, щоб заходили, хто б там не був. Що вже залишається? Вибору нема. Але, на всяк випадок озброїлася невеликою настільною лампою, яка стояла біля ліжка на тумбочці. Підсунула її ближче до себе.

̶  О, ... — бабуся зайшла, радо посміхаючись, щось пробелькотіла. Її слова важко розібрати. Таня здивовано витріщила очі.

̶  Тьотю Валю? Ви тут? — наступної миті в голові став ще гірший хаос. Що це означає? Де ж вона знаходиться?

̶  Угу... ...   — ще щось промугикала мила низенька, кругленька бабця. Підійшла до дівчини зовсім близько. Посміхається. З подальших нерозбірливих слів німої Таня здогадалася, що та намагається її заспокоїти. Щось ще пояснити. Дівчина почала ставити питання, на які жінка могла відповідати коротко, а навіть жестом, чи кивком голови.

̶  Тьоть Валь, де я є? В нашому селі?

̶  Угу — прогуділа жінка, кивнула.

̶  В замку, чи що? — з острахом запитала Таня. Співрозмовниця знову ствердно кивнула.

̶  Ну, чудесно... Цього тільки бракувало, — скривилася, видихнула дівчина. Бабуся далі щось їй говорить, важко розібрати. Але доброзичливо погладила гостю по руці. Від цього стало трохи спокійніше. Таня знову почала випитувати:

̶  Тьоть, хто мене роздягнув, ви?

̶  А-а, ак, я, — закивала жінка. Знову щось говорить. Та замість слів короткі уривки, мугикання, жести. Таня на силу збагнула, що вона розповідає про якогось лікаря.

̶   До мене приходив лікар? — кивнула, що так.

̶  Он, воно, що... — задумалася. Стало трохи легше, що принаймні не потрапила в зуби Дороша. Але... То не факт, що пощастило.

  Дівчина мне в руках телефон, не знає, як порозумітися з дивною бабусею. Як же розпитати її про все? Та після недовгих спроб щось пояснити гості, бабця спробувала взяти телефон дівчини. Таня не дає.

̶  Ні. Хочете забрати мій телефон? Не дам! То моя остання надія на порятунок. Все, мені треба додому, — розгублено сказала. А потім різко зірвалася з ліжка, щоб тікати. Хтозна, що її тут чекає. Треба вшиватися, доки є можливість.

  Бабуся відступила на крок, сумно зітхнула. Таня сіла на ліжку, почала вдягати штани. Але, коли стала на ногу, її прошив такий біль, що аж зойкнула і знову сіла на м’яку постіль.

̶  От, зараза... Як болить, — проказала, тримаючись за ногу. Бабуся швидко сіла біля Тані на ліжку і витягнула свій телефон. На величезне здивування гості, почала швидко набирати текст. Дівчина косо поглядала на дисплей нормального сучасного смартфону і одягалася. Невдовзі тітка Валя показала їй такий запис:

  «Не бійся. Тут ти в безпеці. Господар приніс тебе вчора ввечері. Ти була непритомна. Потім приїздив лікар. Він оглянув тебе і сказав, що переломів, мабуть, немає. Швидше забиття і вивих ноги. Він дав тобі ще заспокійливого, щоб не боліло і ти поспала.»