Розділ 7

  Добряче набігалися. Таня з Вітром поскакали польовою дорогою аж далеко за село, до мальовничого озерця. Трошки посиділа біля нього, роздумуючи про своє теперішнє і майбутнє. Так хочеться вірити, що все буде добре. Що її страхи ніколи не стануть реальністю. Що мрії якимось дивом здійсняться. Хоча... Зараз все це зовсім розмите. Дівчина пригадала слова, що часто їй казала бабуся, коли ще була жива: «Як би не було, завжди звертайся до Бога в молитвах. Він почує. Але тільки, якщо будеш щирою і слухняною. Він дасть тобі сили витримати будь-які труднощі. Творець поможе тобі мати спокій в серці, вбереже від необдуманих рішень.»

  Таня не раз пробувала це застосовувати. Особливо, коли бувало, що хотілося дати волю гніву. Хтось казав, що і мама Тані мала непокірний характер. То ж було в кого вдатися. Бувало, хотілось провчити дядька, чи тітку так, аби вже не могли псувати нікому нерви. Тоді просила в Творця терпіння, розуму, щоб знати, як поводитися. Одного разу так знервувалася на дядька, що  навіть хотіла його смерті. Він був дуже п’яний, влаштував скандал, вдарив жінку, а потім пішов на вулицю. Навіщось поліз до невеличкого домашнього озерця, у якому грілася на сонці вода для поливу городу, і впав туди. Хоч там було неглибоко, але слизько і в чоловіка була настільки порушена координація рухів, що він не міг звідти вилізти. Раз за разом падав, ледь не втопився. Вже почав захлинатися.

  Тітка плакала в іншій кімнаті, не бачила, Івана теж не було. Таня повстала перед вибором. Образа і гнів нашіптували їй закрити очі і відійти від того вікна. Зробити вигляд, що і вона не бачила небезпеки. Грішним ділом їй здавалося, що це буде справедливо. Раз і назавжди покінчити з цим ходячим лихом. А, що? Він сам винен...

   Наступної миті збагнула, що не може зробити те, що хочеться. Це рішення насправді не поможе їй бути щасливішою в майбутньому. А навпаки. Та й... Хто вона така, щоб судити, жити комусь, чи вмирати? Якщо так сталося, що є можливість врятувати людину, як можна не зробити цього? Як потім жити з усвідомленням, що вбила, хоч і неплановано?

  Таня таки пішла і помогла дядькові вилізти з води. Звісно, п’яний і роздратований чоловік навіть не подякував. Але те, що дівчина відчула тоді, помогло їй переконатися, що значно приємніше жити з чистим сумлінням. Навіть, якщо ніхто з людей цього не оцінить.

  А пізніше виявилося, що один сусід чув крики, тому звернув увагу, як дівчина визирала з вікна, а потім побігла рятувати п’яницю. Він вже теж наближався, щоб помогти, але вона його випередила. Потім дуже раділа, що повелася саме так. Після того дядько трохи змінив до неї своє ставлення. Намагається стримуватися.

  Але зараз знову хочеться, щоб з Дорошем сталася якась біда. Хіба така людина має якусь цінність? Нащо живе? За ним, де б не йшов, лиш сльози і лихо. Але... Треба покластися на Вищого. Він все бачить. Хочеться вірити, що колись Віктора знайде така кара, від якої вже не зможе відкупитися, як звик це робити.

  Дівчина повільно їхала полем додому, коли вже почало темніти. Мимоволі розглядала чималий палац, що на пагорбі край села. Сама триповерхова будівля більше схожа на великий маєток якогось англійського аристократа, ніж на середньовічну фортецю. Тільки має непрості стіни, фасад, а фігурні. З балконами, півкруглими лоджіями, вишуканими завитками, ліпнинами по краях.

  Побудований з каменів і блоків світло-кавових відтінків, дім має досить елегантний вигляд в сонячну погоду. Мав... Колись. Зараз вже не дуже, бо час зробив свою справу і будівля сильно занедбана. Лиш одне бічне крило видно, що відремонтоване. Там встановлені нові пластикові вікна, може і всередині щось оновлене, хтозна.

  Замком той палац Виконських називають, бо довкола нього побудований міцний мур з каменю. А в’їзні ворота зроблені на зразок колишніх оборонних споруд — з двох невеликих, але досить високих башт, що стоять по боках від громіздкої брами, наче сторожі. Власне у тих баштах є місце, де може сидіти охорона. Старий Виконський явно пройнявся атмосферою стародавніх міст, які досліджував, коли і собі вирішив збудувати таку кам’яницю.

  Таня задивилася на палац, що при сяйві сідаючого сонця має якийсь дуже загадковий, майже казковий вигляд. Не одразу помітила, що неподалік від муру, на траві сидить якийсь чоловік. В темному одязі, в капюшоні на голові. Здалеку не змогла роздивитися всіх деталей обличчя, але воно здалося їй дуже страшним. Смагляве, якесь... Не могла збагнути, що з ним не так, але неприємне. Загострені риси, примружені очі.

  Несподівано зрозуміла, що вона і незнайомець зустрілися поглядами. Чомусь їй стало страшно, але й цікаво. Тілом пробігли сироти. Все ж, Таня навіть сповільнила коня, озирнулася, минаючи чоловіка. Він уважно дивився на неї, відклав на бік... Що це в нього було? Альбом, чи зошит якийсь?

  Від’їхавши трохи далі, дівчина злегка затремтіла. Не стільки від холоду, як від хвилювання. Чекайте... То, хто ж це? Може, сам господар замку? Спробувала пригадати, який він. Здається, кремезний, напевно високий. Та головне цей погляд... Було в ньому щось особливе, магнетичне. Він так уважно роздивлявся її, наче йому не все одно. Але ж... Ні, дурниці. То все фантазії. Просто, нечасто тут побачиш когось верхи на коні, от і звернув увагу. Що такого?

  Все одно, цікаво. Чого він там сидів? Писав щось, чи малював? А, може просто читав. Пейзажі тут дуже гарні, може і захотів помилуватися, побути на природі.

  Того вечора дівчині ввесь час пригадувався той погляд загадкового незнайомця. Навіть вночі, здається, снився. Якось... Неспокійно. Може, він якийсь ненормальний? Всі так кажуть. Треба триматися звідти подалі. Вирішила наступного разу кататися на коні з іншого боку від села.