Розділ 5

̶  Ну... За офіційними даними, перед тим, як оселитися тут, цей чоловік жив у столиці. Якийсь час. А до того, не знаю. Йому десь тридцять-сорок, якщо не помиляюся. Тобто… Я так думаю. Якщо Романові Йосиповичу було 69, коли помер, і останні років з 20 він дуже хворів, то… Його синові, мабуть, не більше сорока років. А, може й менше. Про нього, чомусь, майже немає ніяких даних. Наче він… Не знаю, де був до сих пір. Може, десь за кордоном. Ця сімейка взагалі незвичайна.

̶  Он, як?

̶  Ага... Шкода, але я мало, що знаю. Він ні сторінок не має у соц. мережах, ні подібного.

̶  Зрозуміло... — Тані хотілося ще щось дізнатися, але збагнула, що ця жінка не надто багато може розповісти. Здебільшого чутки, яких і в селі можна наслухатися досхочу. А правдивих фактів майже ніхто не знає. Є лиш двоє односельчан, які працюють в тому маєтку і реально знають про спадкоємця Виконського більше. Бачаться з ним. Але жіночка, а вірніше бабця, яка ходить там прибирати, зовсім німа. А чоловік хоч і не має вад мови, але дуже специфічний, Таня ніколи не наважувалася з ним заговорити про щось таке. Він строгий і мовчазний.

  Невдовзі гостя з міста поїхала додому, а в дівчини продовжився робочий день.

  Приблизно через тиждень, коли картопля була викопана і перебрана, відповідно, спина добряче підірвана, Таня могла зітхнути з полегшенням. Яке ж щастя. Хоч з цим впоралися.

  У наступний вихідний день дівчина не пішла збирати малину, бо з самого ранку не припиняв мрячити дощ. Тож вони з братом поїхали зорати поле і посіяти седерати. Дядько знову напився і нічого не міг робити.

  По дорозі на поле молоді люди здалеку побачили, що ворота того палацу відчинилися і в подвір’я в’їхав невеликий сріблястий джип.

̶  Цікаво... Туди ще й гості їздять? — вголос подумала Таня.

̶  Ага. Я не раз вже бачив, як туди приїздить той джип. А ще зрідка буває одна біла машина. Така красива Тойота Королла. Ну і деколи бусик там буває. То дядько Богдан привозить все, що треба.

̶  Ага. До мене в магазин недавно заходила та баба Валя, яка працює там. Така мила жіночка. Шкода, що не можна її щось розпитати про того власника замку, — зітхнула дівчина. Брат хихикнув.

̶  А, тобі так дуже цікаво? То піди познайомся. Подзвони в дзвінок на воротах, скажи: «Привіт, я Таня. Як справи? Дайте роздивлюся, чи такий ви страшний, як баби кажуть? А, то правда, що ви зжили зі світу вже п’ять жінок?»

  Дівчина зареготала.

̶  Ну, звісно! Так і зроблю. А, що? Чому б не потеревенити з новим сусідом?

̶  Так. Може дізнаєшся щось цікаве, то будеш мати про що розповідати подружкам. Помиєте кісточки загадковому сусідові, — хихикнув Ваня.

̶  Ага... Якщо вийду звідти жива, — косо всміхнулася. Так жартуючи молоді люди поїхали далі. Попрацювали в полі і задоволені рушили додому. Робота зроблена, тітка буде рада. Тобто, тітка Тані, а Іванова мати.

  Та, коли наближалися до села, Ваня раптом сполотнів.

̶  Ти бачила? — глухо спитав, минаючи два чорні джипи, які стояли край дороги. Біля них поставали і палять два красені. — То не той гад, хіба? Дорош, — вражено запитав хлопець. Одразу почали труситися руки. Стало дуже погано.

̶  Він... — тихо видихнула сестра. Таню теж аж перекосило від того, що цей тип зі своїм дружком знову намалювався в їх селі. Серце стиснулося. От же... А так сподівалася, що більше його тут не побачить. Чого приперся?

̶  Тань, то капут... Що той виродок тут забув? — з болем запитав Ваня. Наступної миті дівчина побачила, що брат ледве тримає кермо, видно, запаморочилося в голові. Став, як п’яний.

̶  Вань, чекай. Зупини. Візьми таблетку, — попросила. Вона завжди бере ліки з собою. На всяк випадок. Хлопець погодився. Зупинив трактор край дороги. Таня дала йому таблетку, води. Потім помінялися місцями і дівчина поїхала додому. Ох... Як же хочеться, щоб брата вилікували. І щоб цей жах на ім’я Віктор Дорош більше ніколи не потрапляв на очі. Але... Що ж робити? Куди від нього подітися?

  Вже давно роздумує про те, щоб поїхати кудись, подалі звідси. Але... Як це зробити двом зовсім молодим людям? Ваня інвалід, не дуже розженеться, а Таня ще не встигла навчитися повністю самостійно дбати про себе і брата. Як заробляти стільки, щоб забезпечувати обох, живучи десь без старших, та ще й вилікувати Івана? Йому потрібні дорогі операції, потім реабілітація. Ех...

  Таня, як могла запевняла брата, що буде обережною. Обіцяла не ходити вечорами сама. Іван сильно непокоїться за неї. Бідолаху геть загризає відчай від того, що не в силах по-справжньому захистити сестру.

  Наступного дня дівчина мала працювати знову з Наталею. Але напарниця чомусь не з’явилася на роботі. Власниця магазину, Анна, торгувала за неї сама. Під вечір, коли не було покупців, Таня подзвонила до подруги, щоб запитати, як справи. Дівчина мала дуже сумний голос. Сказала, що пізніше все розповість. Тож, коли власниця відпустила Таню додому трохи раніше, та вирішила зайти до Наталі. Надворі ще видно.

  Таня прийшла до подруги, яка живе в іншому кінці села у великій, по-сучасному поштукатуреній хаті. На подвір’ї бруківка, акуратні рядки туйок, квіти — все гарно, дорого. Мама Наталі вже давно працює в Італії, присилає гроші. Тож її дід з бабою наводять красу і порядок.