Розділ 3

  Саме в той момент, коли Таня намагалася вигадати хоч якийсь вихід з ситуації, з усіх сил придушувала в собі наростаючу паніку, в магазин прийшов дядько Тарас. Побачивши свого діда, Наталя аж на обличчі змінилася.

̶  Тільки не це... — скривилася, прошепотіла до Тані.

̶  Тільки це! — зраділа Таня і не приховувала цього. Прошепотіла не на зло подрузі, просто зі щирості. Хоч кимось розбавлене це товариство здавалося менш небезпечним.

̶  Ти знущаєшся?! — пошепки, але сердито прошипіла Наталя, яка ще хвилю тому думками вже була в дорогому авто Мішеля, може навіть в нього на колінах. А тут такий облом...

  Привіталися.

̶  Наталю, я по тебе прийшов. Пізно вже. Зачиняйте вже, дівчата, цей генделик, вистачить, — мельком зиркнув на міських гостей і зупинився біля вітрини, за якою стоять молоді продавчині. Мажори зміряли сільського дядька такими очима, наче то не людина, а якась брудна корова.

̶  Натусь, то ти з нами, чи як? — ігноруючи старшого чоловіка, запитав Міша. Дівчина зніяковіла, не знає, що казати. А її ще не дуже старий дід розправив широкі плечі в старому теплому светрі, вирівнявся у весь свій чималий зріст і рішуче поглянув на хлопців.

̶  Так-так... І, хто це в нас тут? — потім зиркнув на онуку. — Наталю, ти знаєш цих хлопців? — серйозно запитав. Дівчина завагалася.

̶  Так. Вони... Міша і Віктор, — відрекомендувала нових знайомих. Мажори веселіше всміхнулися. Але Віктор якось дивно поглядає на Таню. Примружився, ледь посміхається одним кутиком губ. Чи не вирішив, що йому пощастило більше, ніж Михайлові, бо по Таню ніхто на прийшов?

  Дядько Тарас уважніше розглянув незнайомців. Каже:

̶  То ваші джипи під магазином?

̶  Так, — гордо підняв голову Віктор.

̶  Он, як? І ви зібралися катати дівчат, так я розумію?

̶  Так. Вони сьогодні з нами. Ми вже домовилися. Правда, красунечки? — весело відповів Мішель. Та селянин явно не розділяв його ентузіазму. Поглянув на онуку, що стоїть червоніє, переминається з ноги на ногу. Не давши дівчатам і слова сказати, промовив:

̶  За Таню не знаю, але Наталя йде зі мною додому. Без образ, хлопці, але я вас не знаю, година вже пізня. Тож... Бувайте здорові. А краще їдьте на своїх крутих машинах звідки приїхали.

̶  Діду... Ну, що ти... — Наталя похнюпилася, така досада! Але послухатися змушена.

̶  Налий мені пива, почекаю, доки зачините, — спокійно, але категорично проказав дядько Тарас. Дівчина скривилася, але пішла наливати. Таня теж взялася щось складати в шухляді.

̶  А, чого це ви за всіх вирішуєте? Вона не дитина, чого ви вмішуєтеся? Ми хочемо їхати кататися, чому ви їй не дозволяєте? — Віктор почав дратуватися. Говорить сердито, явно закипає всередині. Та діда Наталі цим не злякати. Підійшов до молодика і рішуче випалив:

̶  Будеш мати своїх дітей, чи внуків, тоді і побачиш, чому і нащо. А зараз не лізь, де не треба. Не велика біда, знайдете, кого покатати. Дівок не бракує, — Віктор скривився, ледь стримує гнів. Мішель теж зціпив зуби. Пішли, посідали за стіл. Тарас сказав до дівчат:

̶  Так, все, досить. Зачиняйте. Я не буду сидіти тут з вами до рання.

̶  Добре. Треба ще зробити звіт і порахувати касу. Наталь, давай швиденько, — промовила Таня.

  Дядько взяв пиво, став біля стійки, п’є великими ковтками. Поглядає на гостей з міста. Вони знову взялися за чарки. Тарас сумно крутнув головою, зітхнув. Таня швидко порахувала касу, записала, помогла напарниці зробити звіт касового апарату, підклеїти. Наталя ввесь цей час пошепки нарікала на діда і на подругу. А Таню ще гірше почала розбирати паніка.

  Що робити? Усенки живуть в іншій частині села, не по дорозі, щоб йти з ними. Їй треба в протилежний бік. Думки хаотично кружляли в голові. Чи попросити, щоб дядько Тарас спочатку провів її додому, а тоді йшов з Наталею до себе? Але то велике коло, та й... Незручно просити, щоб старший чоловік трудив ноги. Крім того... Чи помогло б це? Все залежить від настрою Віктора. Минулий досвід переконав дівчину, що від цього молодика можна чекати всього, що завгодно.

̶  Хлопці, вибачте, ми зачиняємося, — набравшись сміливості, голосно проказала Таня. Підійшла ближче з ключами від магазину в руках. Побачила, що на столі вже майже порожня півлітрова пляшка з горілки. Наталя з дідом попрямували до виходу. Молодики лукаво поглянули на продавчиню.

̶  А без фартуха ти ще спокусливіша. Пішли, крихітко, покатаємося, — піднявся Віктор. По ньому непомітно, що випив. На цього лося треба, мабуть ще раз стільки, аби трохи відчув. Михайло так само.

̶  Я нікуди з вами не їду. По-перше, ви випили, а крім того... Не хочу. Мені пора додому. Ви йдете, чи, ні? Бо ми зачиняємо магазин, — проказала рішуче, з усіх сил приховуючи свій страх. Як же бути далі?

̶  Хлопці, на вихід! — строго скомандував дядько Тарас. Мажори неохоче   почали йти до виходу. Наталя мало не плаче, йде опустила голову. Мішель тихо шепнув їй щось.

  Таня повимикала майже все світло, зачинила двері. Ноги й руки все більше тремтять.

̶  Таню, як хочеш, ми тебе проведемо. Га? — на щастя запропонував Тарас. Дівчина зраділа. Вже думала, будь-що буде, погодитися. Хоч трохи більше шансів дійти додому цілою. Та в той момент біля магазину зупинився бус, з нього вийшов односельчанин, який живе трохи далі по вулиці Тані. Підійшов до них.