Остання дорога назад

частина 9

Розділ 29. Під ракетою

Ніна

Критерії: медична потреба; шанс вижити з лікуванням; шанс вижити без нього; вік; функціональна цінність. — з протоколу сортування, особистий файл

Коли пакета не було третій день поспіль, Ніна пішла в радіорубку сама.

Вона мала на це право: її медичний запит висів без відповіді по суті вже двадцятий день, тричі «отримано, вивчаємо», один раз «рекомендації готуються», а третя доза для Лії мала бути за три тижні, і з шести доз резерву лишалося чотири на тридцять вісім людей, і Ніна хотіла почути від Землі хоч щось, схему, дозування, альтернативу, будь-що, крім «вивчаємо».

Тео сидів за пультом і мав такий вигляд, наче не спав тиждень. Він і не спав.

— Тео. Що з пакетами?

— Нічого.

— Три дні нічого. Мій запит…

— Вашого запиту ніхто не отримав, — сказав Тео.

Він сказав це рівно, не обертаючись, а тоді обернувся, і очі в нього були червоні.

— Ніно, вибачте. Я пообіцяв три дні. Але ваш запит… Ви маєте знати.

І розповів.

* * *

Вона слухала стоячи. Погані новини вона завжди слухала стоячи, щоб було звідки падати, якщо доведеться, і щоб не доводилося вставати.

Дев’ятнадцять місяців. Програму закрито. Постачання не буде. Пакети з командирського термінала. «Вивчаємо» — Адам. «Рекомендації готуються» — Адам. «Прохання не змінювати схему лікування без погодження» — Адам.

Вона не впала. Двома пальцями вона тримала себе за зап’ястя й рахувала, і пульс був сто дванадцять, і вона запам’ятала цю цифру так само, як запам’ятала колись сто дванадцять рисок.

— Хто ще знає?

— Олена.

— Олена, — повторила Ніна.

Шов на плечі Тео. Латунний фітинг, якого не було. Вогнева перевірка. Плановий огляд. І Кофі на кушетці: люди не проводять вогневих перевірок кораблів, у яких певні.

— Тео. Що Олена лагодила?

Він мовчав довго.

— Бак, — сказав нарешті. — Він був тріснутий. Вона надрукувала бандаж на шов. Ми разом. Він тримає.

— Відколи вона знала про тріщину?

— Відколи рада вирішила голосувати.

Олена знала, що ракета не полетить, і підписала «придатний». Потім Олена знайшла, як зробити, щоб полетіла, і не сказала нікому. Увесь той час, поки Ніна стояла на зборах і говорила про шістьох, поки колонія шепталася про обраних, поки Лія рахувала кроки до вікна, Олена ночами лагодила корабель. Для себе. Для сина.

Олена, яку Ніна тижнями не відпускала від себе тієї зими, коли листи від Марка стали холодними. Олена, з якою вона дванадцять років пила чай після восьмої.

— Дякую, Тео, — сказала Ніна й пішла.

Він щось казав їй у спину. Вона не чула.

* * *

«Вертання» мало протокол медичної евакуації.

Ніна знала його напам’ять, бо сама підписувала дев’ять років тому, коли переглядали інструкції, і тоді це був просто ще один пункт, написаний для випадку, якого не буде: якщо пілот недієздатний, а в колонії критичний пацієнт, головний лікар може запустити автоматичну передстартову послідовність, і ракета сама проведе перевірки, сама дозаправиться, сама порахує вікно. Пілот потрібен тільки для старту. Або не потрібен, якщо ввімкнути режим повної автоматики, якого ніхто ніколи не перевіряв.

Ключ другого рівня. Медичний. Він у неї був.

О першій ночі вона одягла Лію.

— Мам, куди?

— Тихо. Подивитися на ракету.

— Зараз?

— Уночі гарніше.

Лія йшла на милицях, рахуючи пошепки, і Ніна йшла поруч і тримала її під лікоть, а в кишені в неї лежав планшет із таблицею, у якій ця дитина стояла першим рядком.

Ровер до стартового майданчика, два кілометри в темряві, з Ліїними милицями на задньому сидінні. Ангар. Шлюз. Лампа над заправною колонкою не горіла. Галерея до вежі.

Під ракетою було холодно й темно й пахло холодом і металом, як у процедурній, коли там щойно все простерилізували. Ніна посадила Лію на ящик біля стінки галереї, за якою стояла опора, накрила своєю курткою й відкрила на стійці вежі термінал медичного доступу.

«Протокол медичної евакуації. Підтвердіть доступ».

Вона підтвердила.

«Передстартова послідовність: 14 год 20 хв. Розпочати?»

Вона дивилася на кнопку.

* * *

— Не треба.

Ніна не обернулася. Вона знала цей голос.

— Тео? — спитала вона, не обертаючись.

— Тео.

Олена стояла в кінці галереї, в робочій куртці, без шолома. Вона не бігла, а йшла, і зупинилася за три кроки.

— Ти знала, — сказала Ніна. Не спитала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше