Розділ 14. Шафа
Олена
Поріг, Земля. Отримали ваш сертифікат придатності. Дякуємо пілотові. Гарна робота. — Д. Р.
О першій ночі ангар пах холодом і мастилом, як пах, мабуть, кожен ангар на кожній планеті, і Олена пройшла шлюз, не вмикаючи верхнього світла, з одним ліхтарем на грудях.
Вона йшла міряти тріщину.
Це було безглуздо, і вона це знала. Тріщина не змінювалася: вона міряла її вже чотири рази, щоразу виходило одинадцять сантиметрів, і сьогодні теж мало вийти одинадцять. Але їй треба було бачити. За останні тижні тріщина стала єдиним у колонії, що не брехало, і Олена ходила до неї так, як інші ходять до старого друга, від якого не чекають нічого приємного, але чекають правди.
Ангар стояв біля підніжжя вежі, як сарай біля хати: склад запчастин, верстати, шафи зі скафандрами, заправна колонка з товстими шлангами, укладеними кільцями. Звідси до ракети вела закрита галерея. Олена пройшла повз шафи й зупинилася.
У кінці ангара горіло світло.
Одна лампа над заправною колонкою. Під нею стояла людина в робочому комбінезоні, без скафандра, і дивилася на манометр.
Олена відступила за шафу.
Вона цього не вирішувала. Тіло зробило це саме, так, як на тренажері спрацьовують руки, коли вмикається аварійна сирена, раніше, ніж голова встигає зрозуміти, що саме сталося.
Шафа пахла гумою й старим потом. Олена стояла між двома скафандрами, притиснувшись до металевої стінки, і дивилася в щілину між дверцятами.
Адам.
Він стояв, трохи згорбившись, і тримав долоню на корпусі насоса. Насос гудів. Шланг, що йшов у галерею, був напружений і дрібно тремтів, як жила на шиї.
Вона чекала, що він щось зробить: гляне на годинник, щось запише, озирнеться. Він нічого не робив. Стояв і тримав руку на насосі.
Так само, як я тримаю рукавицю на обшивці, подумала вона.
Від цієї думки їй стало холодно по-справжньому, так, що затремтіли коліна, і вона вхопилася за край шафи, і шафа ледь чутно брязнула.
Адам не обернувся. Насос гудів.
* * *
Вона простояла там сорок хвилин. Вона знала, бо рахувала — не секунди, а вдихи. Тисяча двісті з чимось.
Думки йшли не по черзі, а всі разом, як люди з їдальні під час навчальної тривоги.
Він знає про тріщину. Ні, не знає, бо інакше не заправляв би.
Він готує втечу. Ніна права. Ні. Не Адам.
Він хоче, щоб ракета була готова, бо він проти розбирання. Але він командир і міг би просто сказати це на раді.
Потік на манометрі був малий, ледь живий. Це була не заправка, а підживлення: кілька сотень кілограмів, рівно стільки, скільки бак за тиждень випаровував. Датчики сховища такого не побачать, це в межах їхньої похибки. Він не додає, зрозуміла вона. Він тримає, щоб не поменшало.
Якщо він колись заправить повний бак, тиск у баку зросте, і тріщина…
На цьому вона зупинилася й порахувала. Сорок сім кубометрів. Повний бак без старту — це не чотири з половиною атмосфери й тряска, а одна й вісім, у спокої. Одну й вісім тріщина витримає. Нічого не станеться.
Нічого не станеться, повторила вона, і коліна перестали тремтіти.
Вона могла вийти. Могла сказати: «Адаме, що ти робиш?» Він обернувся б, і вона побачила б його обличчя, і все одразу стало б ясно.
Але тоді він спитав би: «А що ти тут робиш о першій ночі?»
І їй довелося б відповісти.
Вона не вийшла.
* * *
О 01:52 насос стих. Адам перекрив вентиль повільно, до кінця, і ще трохи постояв із рукою на колесі.
Потім вимкнув лампу.
У темряві Олена чула його кроки: повз колонку, повз верстати, повз шафи. Повз її шафу. Він пройшов так близько, що вона відчула запах чаю, бо Адам завжди пахнув чаєм, навіть о другій ночі, навіть біля насоса з окиснювачем.
Шлюз зачинився.
Вона вийшла через десять хвилин. До тріщини так і не пішла.
* * *
Ранковий брифінг проходив у командирському модулі, стоячи, за десять хвилин, як завжди. Кофі, Ніна, Ірма, двоє з енергетики, Олена. Адам біля екрана, з чашкою.
— Погода, — сказав він. — Олено?
— Прогноз по пилу на тиждень погіршується, — сказала вона. — З півдня йде фронт. Може бути сильна буря. Може пройти стороною.
— Коли знатимемо?
— За два-три дні.
— Прийняв. Кофі, панелі?
Кофі говорив про панелі. Ірма — про теплицю. Олена дивилася на Адама й бачила, як він слухає: уважно, кивав у потрібних місцях, ставив правильні запитання. Він виглядав як людина, що добре виспалася.
— І ще, — сказав Адам наприкінці. — Журнал доступу до ангара ми вчора подивилися з Ніною й Кофі. У ніч на суботу там записано ключ першого рівня. Мій ключ.