Розділ 7. Гора
Ніна
Поріг, Земля. Дякуємо дітям за малюнки з минулого вікна. Висять у нас у ЦУПі на стіні. — Д. Р.
Їдальня не вмістила всіх, тому Тео поставив динаміки в коридорах житлового кільця і в гідропоніці, і хто не влазив до зали, слухав звідти, і Ніна знала, що в гідропоніці половина людей слухає, а половина працює, і що Ірма зараз підрізає помідори під її голос, і їй це чомусь подобалося.
Кофі говорив першим. Він вивів на великий екран таблицю, і таблиця була гарна: чиста, без зайвого, у три кольори, з підсумковим рядком унизу, виділеним жирним. Сорок тонн металу. Шість відсотків енергії щодоби. Десять років запасу. Кофі говорив рівно й жодного разу не посміхнувся, бо знав, що будь-яку посмішку зараз сприймуть як рекламу.
— Я не пропоную ризикувати, — сказав він наприкінці. — Я пропоную припинити ризикувати щодня. Кожен день ми тримаємо шість відсотків енергії на корабель, який стоїть. Отакий у нас ризик. Щоденний і непомітний.
Хтось заплескав, потім ще кілька людей, а потім плескання обірвалося, бо ніхто не домовлявся, що тут плескатимуть.
Ніна не вийшла до екрана. Вона стояла біля стіни, там, де стояла завжди, склавши руки на грудях.
— У мене теж таблиця, — сказала вона. — Але маленька.
Вона вивела її на екран. Два рядки.
«Дітей у колонії: 61. Лікарів: 1.»
Вона постояла, поки люди читали, хоча читати там було нічого.
— Кофі порахував, скільки ракета коштує в картоплі. Я порахувала, скільки вона коштує в людях. За дев’ятнадцять років у колонії було чотири випадки, коли без Землі я не впоралася б. Чотири. Троє пацієнтів одужали самі, і я досі не знаю чому. Четвертому пощастило: вікно постачання було за два тижні, а не за двадцять шість місяців.
Вона витримала паузу рівно таку, як треба.
— Ракета — це не метал. Ракета — це п’ятий випадок, якого ще не було.
— А якщо пілот захворіє? — гукнув хтось із коридору, і Ніна впізнала по голосу одного з енергетиків, того, що завжди питав на зборах першим, аби потім сказати, що питав. — Хто тоді повезе ваш п’ятий випадок?
— Є протокол медичної евакуації, — сказала Ніна. — Я сама його підписувала дев’ять років тому. Якщо пілот недієздатний, лікар може запустити передстартову послідовність. Його ніхто ніколи не перевіряв. Сподіваюся, і не доведеться.
У коридорі хтось сказав «правильно». Хтось інший — «а якщо ракета вибухне на старті з тим п’ятим випадком усередині?». Ґжегож із першого ряду пробурчав, що ракету, в якій половина кабелів старша за половину колонії, він би не довірив навіть листу, не те що пацієнтові, а коли на нього зашикали, сказав, що має право, бо ці кабелі сам прокладав. Почали говорити всі разом.
Адам підняв руку, і стихло. Він умів так, і Ніна дев’ятнадцять років не розуміла, як саме.
— По одному, — сказав він. — У нас шість тижнів. Не треба всього сьогодні.
Ніна подивилася на Олену. Олена сиділа на столі біля дверей, як на кожних зборах, і дивилася в підлогу. Коли хтось із зали спитав про технічний стан ракети, вона сказала «справна» і не підняла очей.
Ніна помітила це так, як помічала перший збій серцевого ритму на моніторі: ще не тривога, а лише запис у пам’яті, до якого згодом доведеться повернутися.
* * *
Школа займала два модулі в житловому кільці. Молодші вчилися в першому, і Ніна зайшла туди по Лію трохи раніше, ніж закінчувався урок, бо хотіла подивитися, як Лія сидить за партою. Не питати, як нога, — просто подивитися.
Ганна помахала їй з-за столу: заходь.
Діти малювали.
— Колонію, — пояснила Ганна пошепки. — Як вони її бачать. Найкращі я відправлю на Землю, у ЦУП, вони просили. Кажуть, минулорічні досі висять у них на стіні.
Ніна пройшла між рядами. Купол. Ще купол. Теплиця, вся в зеленому. Ровер із колесами, більшими за купол. Хтось намалював маму в скафандрі, і мама вийшла вищою за антену.
І майже на кожному малюнку, збоку, на обрії, стояв коричневий трикутник.
Високий, гострий. На деяких малюнках — з білою верхівкою, як сніг, якого ці діти ніколи не бачили. На деяких — із червоною цяткою нагорі.
— Що це? — спитала Ніна в хлопчика біля вікна.
— Гора, — сказав хлопчик, не підводячи голови.
— Яка гора?
— Ну, гора. Там. Вона завжди там.
Ніна випросталася й подивилася на Ганну, і Ганна знизала плечима з усмішкою, яка означала: я теж не виправляю.
Наприкінці уроку Ганна поплескала в долоні.
— Діти, сьогодні дорослі вирішують важливе. Чи залишати ракету. Ви знаєте, що таке ракета?
— Та, що на горизонті, — сказала дівчинка з косичками.
— Так. Тож давайте і ми проголосуємо. Хто за те, щоб вона лишилася?
Піднялися майже всі руки, хтось підняв обидві, а хтось підняв і сусідову.
— А хто за те, щоб її розібрали?
Одна рука. Хлопчик біля вікна. Усі обернулися на нього.