частина 3

Розділ 4. Кульбаба

Ніна

Поріг, Земля. Розгляд ваших запитів на запчастини триває. Не хвилюйтеся. — Д. Р.

Знімок завантажувався сорок секунд, і всі сорок Ніна Сантос дивилася не на екран, а на доньку.

Лія лежала на столі в паперовій сорочці, склавши руки на животі, як їй сказали, і розглядала стелю, на якій уже третій рік темніла пляма від протікання. Ніна обіцяла її зафарбувати ще тоді, коли пляма була завбільшки з монету, а тепер вона стала завбільшки з долоню, і Лія дала їй ім’я. Ніна не пам’ятала яке. Здається, щось на «Г».

— Не рухайся.

— Я не рухаюся.

— Ти рухаєш пальцями на нозі.

— Це не рух. Це я думаю.

Екран блимнув. Права стегнова кістка, сіре на сірому. Ніна вивела цифру мінеральної щільності й поставила її поруч із тією, що була три місяці тому.

Мінус чотири відсотки.

Вона перевірила калібрування апарата, хоча знала, що воно в нормі, бо перевіряла його вчора. Калібрування було в нормі.

— Можна вставати? — спитала Лія.

— Можна.

— Ну що там?

— Кістки.

— Мам.

— Гарні кістки. Одягайся, в тебе урок.

Лія сповзла зі столу, спершись на ліву ногу, і пішла за ширму, і Ніна чула, як вона сопе, натягуючи штани, і як на секунду затихає щоразу, коли доводиться згинати праву.

Ніна відкрила загальну медичну базу колонії, до якої мали доступ рада й двоє фельдшерів. Графа «Сантос, Лія. Денситометрія». Курсор блимав у порожньому полі.

Вона закрила базу й відкрила особисту теку. Там лежав файл без назви, проста таблиця: дати й цифри, одинадцять рядків за три роки, кожна наступна цифра трохи менша за попередню. Вона дописала дванадцятий рядок і збільшила шрифт, а потім зменшила, бо від великого шрифту цифра здавалася страшнішою, ніж була, хоча була вона саме такою страшною, як виглядала.

* * *

Кульбаба росла в третій теплиці, у кутку, де стояли мішки з ґрунтом. Ґрунт був земний, привезений дев’ять років тому для експерименту з мікрофлорою. Експеримент давно закінчився, результати пішли в звіт, звіт пішов на Землю, а мішки лишилися, бо викидати земний ґрунт на Марсі ніхто не наважувався. В одному з них, без жодного дозволу й протоколу, проросло насіння, якого там не мало бути.

Ірма Кеттунен стояла над нею з совком.

— Ні, — сказала Ніна з порога.

— Вона дає насіння, — сказала Ірма, не обертаючись. — Ти знаєш, що буде, коли вона дасть насіння? У мене тут сорок квадратних метрів салату. Через місяць у мене буде сорок квадратних метрів кульбаб.

— Обривай голівки.

— Я не буду щоранку обривати голівки.

— Я буду.

Ірма обернулася. Вона була на голову вища за Ніну й на десять років молодша і дивилася так, як молодші дивляться на старших, коли ті раптом поводяться дивно.

— Ніно. Це бур’ян.

— Це бур’ян, який дев’ять років живе на Марсі без добрив, без протоколу й без жодного догляду, — сказала Ніна. — У мене на обліку триста п’ятдесят людей, і ні про кого з них я не можу сказати того самого.

Ірма постояла, а тоді встромила совок у мішок держаком донизу.

— Голівки обриваєш ти.

— Я.

Коли Ірма пішла, Ніна присіла біля мішка. Кульбаба була низька, притиснута до ґрунту, листя лежало розеткою, і дві жовті квітки дивилися вгору, на лампи. Одна вже закрилася. Ніна обірвала закриту й поклала в кишеню халата, і там, у кишені, тримала її двома пальцями весь ранок.

* * *

До обіду в неї було одинадцять пацієнтів.

Ґжегож: тиск сто п’ятдесят на дев’яносто п’ять, пульс нерівний, шістдесят чотири роки. «Пийте таблетки». «Я п’ю». «Ви п’єте через день». «Бо через день краще». Дівчинка з першого марсіанського покоління, дев’ять років: шум у серці такий самий, як рік тому, не гірший. Ніна записала «стабільно» і довго тримала стетоскоп у долоні, гріючи його, перш ніж прикласти вдруге. Двоє з гідропоніки з однаковим висипом на руках. Субстрат. «Ми в рукавичках». «Ви в рукавичках без пальців». Жінка, яка прийшла по снодійне, а пішла з розмовою замість снодійного, і, здається, була задоволена обміном. Хлопчик, який засунув собі в ніс гайку, щоб перевірити, чи влізе. Гайка вийшла з третьої спроби, і хлопчик забрав її з собою як трофей.

Одинадцять за ранок. Близько трьох тисяч прийомів на рік. Один лікар і два фельдшери, які вміли все, що вміє фельдшер, і нічого понад це.

Колись вона порахувала, що коли захворіє сама, колонія протримається без неї в середньому дев’ять днів — поки не станеться щось, чого не вміє ніхто інший. Цієї цифри вона нікому не казала, навіть Адамові, бо знала, що Адам почне шукати їй заміну, а заміни не було, і від цього пошуку всім стало б лише гірше.

* * *

Після обіду вона все-таки написала на Землю. Не в особисту пошту, яка вже півтора року стояла «до модернізації ретранслятора», а службовим медичним запитом, через командирський канал, як належало за протоколом. Три абзаци, сухо: вік, діагноз під знаком питання, дванадцять рядків таблиці, питання про схему лікування й про те, чи можливе постачання препаратів наступним вікном.