частина 2

Розділ 2. Шістсот двадцять п’ятий

Олена

Поріг, Земля. Прогноз по пилу на ваш сектор сприятливий. Бережіть панелі. — Д. Р.

По неділях Олена Мирошник смажила деруни, і за дванадцять років це стало такою самою частиною колоніального розкладу, як ранкова нарада о сьомій чи перевірка шлюзів у четвер, хоча жоден наказ цього не передбачав і жоден графік не фіксував.

Починалося все о десятій, коли вона приходила на кухню третього блоку з терткою, яку сама надрукувала в перший рік, бо на склад такі речі не завозили, а просити в ради дозволу на тертку здавалося їй принизливим. За дванадцять років зубці стерлися настільки, що терти доводилося, налягаючи всім тілом, і Кофі якось підрахував, що на кожен дерун Олена витрачає енергії більше, ніж той дерун дає. Вона відповіла, що Кофі може не їсти.

Кофі їв.

Марсіанська картопля росла дрібна, завбільшки з дитячий кулак, солодкувата й уперта: вона не терлася, а кришилася, і тісто з неї виходило рідке, тож Олена додавала більше борошна, ніж пам’ятала з дитинства, і щоразу знала, що вийде не так. Олія шкварчала однаково, як на Землі. Це була єдина річ на кухні, яка звучала однаково.

— Другого сорту, — оголосила вона, ставлячи на стіл першу миску.

— Ти щотижня це кажеш, — сказала Ніна.

— Бо щотижня правда.

Стіл був розрахований на вісьмох, а сиділо їх одинадцятеро, тож двоє з гідропоніки стояли з тарілками біля стіни й сперечалися про помідори, Тео примостився на краєчку лавки так, що коліна його не вміщалися під стільницею, а Ніна кроїла дерун виделкою на рівні квадрати з такою зосередженістю, ніби від точності розрізу залежало щось важливе. Лія сиділа біля неї боком, витягнувши праву ногу на сусідній табурет, і їла пальцями, поки мама не бачила.

— Чого вони в тебе завжди з одного боку чорні? — спитав хтось із гідропоніки.

— Сковорідка з одного боку гарячіша.

— То поверни сковорідку.

— Дванадцять років повертаю. Вона однаково.

Засміялися, і Олена сіла, взяла собі найгірший, з обвугленим краєм, відкусила й відклала. Вона ніколи не їла власних дерунів більше ніж один. Не тому, що не любила: просто вони були не такі, і вона знала, які мали бути, а решта столу не знала, і для решти столу вони були такі, як треба.

— Ти не їси, — сказала Ніна, не підводячи очей від своїх квадратів.

— Я смажила. Нюхом наїлася.

— Лія, ще один.

— Не хочу.

— Ще один, і вільна.

Лія з’їла ще один так повільно й так скорботно, щоб усі за столом розуміли, на яку жертву вона йде, і Тео засміявся, беззвучно, трусячи плечима.

Олена подивилася на годинник над дверима. О 14:00 у неї був огляд.

* * *

Кофі наздогнав її в коридорі біля шлюзу-три, коли вона вже несла шолом під пахвою.

— На вежу?

— На вежу.

— Глянь, чи рипить ліфт.

— Він рипить дванадцять років.

— Я знаю. Я просто хочу, щоб це записав хтось, крім мене.

— Я записую щотижня.

— І що?

— І нічого. Він працює.

Кофі розвів руками, як людина, що програла суперечку, у якій мала рацію, і пішов у бік енергетики, а Олена штовхнула двері шлюзу плечем.

* * *

Скафандр пахнув нею, бо за дванадцять років уже не міг пахнути нічим іншим.

Вона вдягалася сама, за чеклістом, хоча чекліст давно жив у руках, а не в голові, і руки знали порядок краще, ніж вона могла б його переказати: нижній шар, охолоджувальна білизна з сіткою трубок, яка завжди була трохи холодною, черевики — правий, потім лівий, бо ліве коліно, старе, згиналося гірше й не любило, щоб його квапили, — кільце, рукавиці, перевірка тиску, шолом і ще раз перевірка тиску. Двадцять два пункти. Вона не рахувала їх. Просто знала, що їх двадцять два.

— Шлюз-три, Мирошник на вихід. Огляд «Вертання».

— Бачу тебе, — сказав черговий, і вона впізнала Раю, яка брала зміни в радіорубці, коли в теплиці було мало роботи. — Штатно. Привези мені звідти камінчик.

— Там самі камінчики.

— Тому й прошу. Я ні разу не була біля ракети.

Олена нічого не відповіла, бо зовнішні двері вже відчинялися, і за ними була Аркадія.

* * *

Ровер стояв там, де вона залишила його минулої неділі: дві тонни, шість коліс, пил на дашку кабіни такий, що крізь нього проступав лише силует сонця. Вона ввімкнула живлення, дочекалася, поки прогріються акумулятори, і повела по накатаній колії, однією рукою, бо цю дорогу могла б проїхати із заплющеними очима.

Два кілометри рудого, дрібного каміння, яке рівно стукало в днище, наче хтось із того боку перебирав горіхи. Ліворуч лишалися купол гідропоніки, щогла антени на пагорбі, склад, праворуч тяглися панелі — ряди темного скла, притрушеного пилом, які хтось мав чистити й ніхто не чистив, поки не наставав тиждень чистки. Потім колонія закінчувалася, і починалася рівнина, пласка, як стіл, до самого обрію, на якому поволі виростала ракета.