Пролог

Пролог

Дніпро. Дванадцять років тому

Деруни пригоріли з одного боку.

Олена перевернула останній і сказала йому щось погане, пошепки. Одинадцять штук. Нормальних, може, три.

— Вони чорні, — сказав Марко від дверей.

— Вони засмажені.

— Вони чорні, мам.

Він сів за стіл у кросівках. Вона вже двічі казала, втретє не стала. Він подивився в тарілку, потім на неї, потім знову в тарілку.

Вона сіла навпроти і взяла собі найгіршого.

Марко встав. Відчинив холодильник і довго стояв у білому світлі, тримаючись за дверцята. Олена чекала, що він щось візьме. Він закрив холодильник, нічого не взявши, і сів назад.

— Тато завжди купує сметану.

— Тато — видатна людина.

Він не засміявся. Відламав краєчок, який не пригорів, і жував, дивлячись у вікно. За вікном темнів завод. У кількох вікнах цеху ще горіло світло.

— Як у школі?

— Нормально.

— А контрольна з цієї… з природознавства?

— З математики.

— З математики.

— Нормально.

— Марку.

— Ну нормально, — він відсунув тарілку. Зовсім трохи. — Я ж сказав.

Олена хотіла сказати щось про контрольну, і не згадала, яку оцінку він мав минулого разу, і вирішила нічого не казати.

Телефон на підвіконні загудів. Вона не встала. Він загудів знову.

Вона встала, бо знала, що це. Трансфер о 6:40. Реєстрація о 14:00. Номер місця. Прочитала двічі.

Щось підняло її зсередини — легко, на півсантиметра, як ліфт перед рушанням.

Вона поклала телефон екраном донизу.

— Хто там?

— Робота.

— Ти ж уже не працюєш.

— Працюю. Просто не тут.

Він відсунув тарілку далі, вже не ховаючись.

Олена забрала в нього тарілку, переклала йому два своїх нормальних, а собі лишила чорні. Він дивився, як вона це робить, і не сказав нічого.

— З’їж хоч ці.

— Вони холодні.

— Вони теплі.

— Мам.

Вона чекала. Він крутив виделку.

— А ти там…

— Що?

— Нічого.

— Два роки, Марку. Два. Ти п’ятий клас закінчиш, шостий. Двічі поїдеш з татом на море. Я повернуся, а ти вже вищий за мене.

— Не буду.

— Будеш. У тебе дідові ноги.

— Які ще дідові ноги.

— Довгі, — Олена засміялася, і сама не чекала, що так легко вийде. — Він теж своє з’їдав, а чуже критикував.

— Я не критикую.

— Ти три хвилини критикуєш дерун.

— Бо він чорний.

Він узяв той, що вона переклала, поклав на нього шматок сиру, нарізаного на ранок, і з’їв повністю. Мовчки.

— Смачно?

— Нормально.

Вона мила пательню і обпекла палець об ручку, бо забула, що та ще гаряча. Засичала, сунула палець під воду. Марко навіть не глянув. Сидів, натягнувши рукав на кулак, і дивився на завод.

— А звідти видно наш будинок?

— Звідки?

— Ну. Звідти.

Вона вимкнула воду. Палець пекло.

— Видно, — сказала вона. — Якщо знати, куди дивитися.

— А ти знатимеш?

— Я пілот. Я завжди знаю.

Він кивнув і пішов чистити зуби. У кросівках.

О пів на одинадцяту вона зазирнула до нього. Він спав на спині, розкинувши руки.

Кросівки стояли біля ліжка. Носками до стіни.

Олена постояла у дверях, рахуючи його вдихи. На двадцятому перестала.

На кухні вона перевернула телефон. Трансфер о 6:40.

Потім вимкнула світло і сиділа в темряві, дивлячись не на завод, а вище, де над лівим берегом стояли хмари і нічого не було видно.

Частина перша. Рівновага

Розділ 1. Мовчання

Тео

Поріг, це Земля. З поверненням після з’єднання. У нас усе штатно, чекаємо на ваші звіти. — Д. Роуз, ЦУП

На чотирнадцятий день Мовчання, коли до кінця зміни лишалося дві години, а в радіорубці не лишилося нічого їстівного, крім останньої банки Ірминих буряків, Тео Бах урочисто пообіцяв собі, що більше ніколи в житті не їстиме нічого рожевого.

Обіцянка протрималася рівно дві хвилини, бо під пультом, за мотком старого кабелю, який ніхто не наважувався викинути, знайшлася ще одна банка, забута кимось із денної зміни, і Тео відкрив її без особливої радості, але й без сил відмовитися.