Глава 16. Холодні дні, з дощами ночі

     У перші дні служби, на новому місці нічого особливого не відбувалося. Набіги траплялися, та за допомогою додаткового загону з новоприбулих, їх вдавалося успішно відбивати. Днями, ще один хутір взяли під захист. Жителі були голодними, брудними, нещасними і наляканими. Зглянувшись, принцеса, не дивлячись на втому після денної битви, вечорами надавала їм необхідну медичну допомогу. Ділилася останньою їжею. І незабаром, навіть діти перестали боятися мовчазну дівчину в дивній масці. Її м'який сумний голос і ніжні руки, полюбилися місцевим жителям. Деякі, навіть намагалися розгадати історію походження і туги куноїті, приписуючи їй божественні риси. Повертаючись пізно вночі, спадкоємиця почула знайомий голос. Це була дівчинка з групи Ікеда.

     - Віддай! Негайно поверни, вона моя!

Підійшовши ближче, побачила, як соратники насміхаються над підлітком. Шинобі відняли її безглузду шапку-вушанку, з якою та не розлучалася, як Лін з маскою. Навіть уві сні.

Дівчинка бігала від одного до іншого, періодично підстрибуючи і марно намагаючись відібрати назад свій скарб. Као зітхнула, більше всього на світі, їй зараз не хотілося втручатися в чужі розборки. Дике бажання відпочити хоч трохи, не давало спокою. Але й пройти мимо не могла.

     - Віддай їй шапку, - голосом, що не терпить заперечень, наказала спадкоємиця.

     - А то що? Ви вдвох розплачетесь ?! Ахаххах! Хахаха!

     - Не випробовуй моє терпіння ...

     - Йшла би ти повз, малахольна ...

Рюкія мовчки спостерігала за тим, що відбувається біля входу в свій намет.

Принцеса миттєво перемістилася до призвідника і стиснула до хрусту його пальці, змушуючи випустити трофей. Чим скористалася постраждала. Підібравши шапку, вона, гордо піднявши підборіддя, плюнула в обличчя кривдника. Той хотів відповісти та Нейлін зупинила.

     - Та чого ти взагалі лізеш! Ми просто пожартували над напарницею! Або напарником! Це взагалі не зрозуміло хто! Хила дитина, стать якої навіть складно визначити на око!

     - Ще раз зачепиш, поламаю пальці. І це не метафора.

Спадкоємиця з презирством відкинула руку шинобі.

     - Сама – то хто? Теж маску не скидаєш! Страшненька мабуть? – в спину храбрився уражений чоловік.

Проігнорувавши його, Лін присіла на колоду поруч зі своїм наметом. Дівча побігло за нею.

     - Я, Юрі!

     - Угу. Рада за тебе…

     - Хотіла подякувати за допомогу.

     - Це зайве.

     - Я трохи слабша за інших учасників групи, тому вони сердяться.

     - Так вирушай додому.

Дівчинка присіла поруч і зробила вигляд, що не розчула колючих слів.

     - Ось, у мене залишилося одне рисове тістечко. Візьми, будь ласка.

Принцеса відвела простягнуту руку, відмовляючись.

     - Як не для себе, так візьми для когось з дітей, до яких ти ходиш.

Це трохи здивувало Као.

     - Так сама і віднеси.

     - Чудово! Значить завтра я піду в село з тобою! І було б добре, перевестися в твою групу. Ти не могла б замовити за мене слівце? Біля тебе, мені буде набагато спокійніше.

     - Я тобі не друг. Не тішся ілюзіями на мій рахунок. Гілань ...

Юрі не на жарт перелякалася:

     - Що ??? Звідки ти знаєш ???

     - Менше мерехти іскрами на кінчиках пальців. Інакше скоро про це дізнаються всі.

     - А ти спостережлива ...

     - Що тут забула? Хіба Країна Вітрів не дотримується нейтралітету?

     - Хочу захистити рідне село. Я наполовину Гілань. Прошу, залиш це в таємниці!

     - Не турбуйся про те. Однак, все ж не розумію, чим буде корисний маг, який не може привселюдно використовувати свою силу ...

Дівчина замовкла, розгледівши в темряві силует  Рюкії.

     - Пані Ікеда, чим зобов'язана?

     - Прийшла вибачитися перед тобою за витівки моїх одногрупників.

     - Не переді мною варто ...

     - А перед ким? Невже перед цією тінню? - вона кивнула в бік дівчинки.

     - Її звуть Юрі. Як командиру групи, тобі належало б це знати.

     - Зізнатися, я завжди вважала, що це кволий юнак.

Гілань скипіла від зухвалості почутого.

     - Ну, та годі, Шин, давай не будемо лаятися. Переходь в мою групу. Через тиждень мені потрібно буде ненадовго відлучитися, хочу знати, що моя команда в надійних руках.

     - Ні.

     - Натомість проси, що хочеш.

     - Мені від тебе нічого не потрібно.

     - Фу, як негарно! Не квапся з відповіддю. Даю  кілька днів на роздуми. Я тобі не подобаюся, правда?

     - Нічого про тебе не знаю. Тому, ти мені просто нецікава.

     - Так давай познайомимося ближче! Ми могли б потоваришувати.

     - Це навряд чи. У мене вже є вірний друг. Цього достатньо. Іншого такого - я просто не винесу.

     - Що ти хочеш знати про мене? Зіграємо в гру - відповідь за відповідь.

     - Один раз.

     - Як скажеш, Луна.

     - Моє ім'я ти запам'ятала.

     - Звичайно, адже ти мій добрий вісник. Гадаю,  принесеш мені удачу.

     - Мені відомо за що ти відбуваєш тут покарання. Хочу знати, чи шкодуєш ти про скоєне. Адже твоя помста, привела до смерті невинних, у яких теж були сім'ї ...

Ікеда здивувалася, але чесно відповіла:

     - Ні. Не шкодую. Їх батько вбив мого брата, нехай і ненавмисно. Відібрав у мене найріднішу людину. Моя мати збожеволіла від горя. І я хотіла, щоб перед смертю, винуватець зазнав такого ж болю втрати. Тому не сумніваючись, повторила б це знову.

     - Твої помисли отруєні помстою. Вони не дозволять жити щасливо. Створити повноцінну сім'ю…

     - Чи тобі про те судити!

     - Твоя правда. Не мені.

     - Моя черга. Я спостерігала за твоєю силою. Це не просто стихія світла. Може ниточки чакри ... І переміщуєшся ти занадто швидко ... Ти ж не з клану Шин, вірно?