Останній Українець

Я йшов по центру Києва, безцільно, туди, куди занесуть мене ноги. Дивився на золоті бані церков, на вишукану архітектуру старовинних будівель, на згладжену віками бруківку Узвозу широко розплющеними очима, ніби вперше бачачи цю красу. Розумів, що це місто сьогодні перестало бути моїм рідним. Та що там казати — тепер у жодному місті, навіть у найменшому містечку я не знайду собі притулок. Бо я — останній українець.

Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих…

 Це відчуття — ні, навіть упевненість — прийшло до мене сьогодні вранці, коли я тільки-но прийшов на роботу. Я працював у останній україномовній газеті Києва, у якій насправді україномовною була лише остання сторінка, а точніше — одна колонка, у якій я щодня публікував свій, дещо іронічний та гумористичний погляд на останні київські події. Писав з натхненням, із захватом, і щиро вірив, що ця колонка цікава читачам, хоч би й не всім. Але помилявся…

Сьогодні мене раптом викликав шеф. Я тільки-но зайняв своє робоче місце і приготувався до зустрічі з натхненням, як двері у мій кабінет відчинилися, і скрипучий голос секретарки сповістив: «Уважаемый, вас просит к себе главный редактор». Вона завжди так зверталася до мене — «уважаемый», хоча сама навряд-чи поважала хоч кого-небудь у світі. Скільки я себе пам’ятав на цій посаді, із секретаркою у мене завжди були напружені стосунки — здебільшого через те, що принципово говорив зі всіма українською, а вона цю мову на дух не переносила. А чого ж дивуватися — дочка колишнього полковника КДБ! (Там колишніх не буває…) Її головною справою  протягом робочого дня було «трепаться по телефону», як вона сама з гордістю визнавала. «Так, уже йду», — зітхнув я і зайшов у кабінет головного редактора.

Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих…

— …ее никто не читает! За прошлую неделю мы получили две тысячи звонков от наших постоянных читателей, которые просили, нет — требовали — убрать эту колонку из газеты, — раптом тон головного редактора пом’якшився, став миролюбним, майже лагідним.

— Ты отличный журналист, и мы все ценим тебя, — в цьому місці він вдихнув, зібрався з духом і майже прошепотів на видиху: но тебе придется писать на русском. Я знаю, — продовжував він, — ты не привык. Но что поделать, что поделать…

Ми стояли один навпроти одного, і раптом я збагнув — це кінець. Він не поступиться. І я не поступлюся теж. Патова ситуація. Немає переможців і переможених, гравці тиснуть один одному руки та розходяться. Я перехилився через кремезний стіл та простягнув йому руку. Редактор на мить розгубився від такого дивного мого жесту, але через кілька секунд пильно поглянув на мене, і йому теж усе стало зрозуміло. Він потиснув мені руку.

— Мені було дуже приємно працювати у вашому видавництві, — промовив я. Ми обидва знали, що ця фраза не була звичайною даниною ввічливості, і мені справді жаль усе кидати. Але що вдієш…

— Мне действительно очень жаль! — почув ззаду голос головного редактора. У цій фразі відчувалися нотки виправдання, і це дратувало мене: «Не треба зайвих фраз! Не треба!... Просто так склалося. Так склалося…»

Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих…

Вийшов із редакції, і мені чомусь стало так легко та солодко, ніби мене тільки-но звільнили з ув’язнення: «Я вільний! Вільний!... Нема більше нудної рутини, можу тепер стати тим, ким хочу. Писатиму! Так, стану письменником! Вільний від вузьких ґрат газетних колонок, напишу про все: про моє місто, мою країну, моє кохання…»

Я почимчикував вгору по вулиці, передчуваючи зустріч з нею. Що я їй скажу? Вже знаю що — і від того, що вона мені відповість, залежатиме моє життя. Ось знайома п’ятиповерхівка, руда, майже коричнева від подиху часу, ось — її вікно на третьому поверсі, таке рідне та знайоме, наче знав його з дитинства, квіти на підвіконні… Подзвонив у двері. У лівій руці міцно тримав букет троянд, який завчасно купив у переході. Бутони ледь помітно дрижали — у такт моїм долоням. Серце гупало так, що здавалося, ніби воно ось-ось вискочить із грудей. «Нерви, нерви… І чого мені хвилюватися?» — посміхнувся сам до себе, щоб заспокоїтись.

Вдих… Видих… Вдих… Видих… Вдих… Видих…

Раптом двері відчинились, і переді мною постала вона. Заспана, скуйовджена після ночі, але така рідна та кохана! Мені раптом захотілося притиснути її до себе, не відпускати довго-довго, шепотіти їй на вухо різні дурниці, і щоб вона так само шепотіла та притулялася до мене…

— Привет, зайчик! А ты почему не на работе? — з її рота раптом вилізла величезна зелена куля від жувальної резинки і, гучно луснувши, зникла туди, звідки з’явилась.

— Мене вигнали з роботи, — її брови миттю поповзли догори, а очі округлилися від здивування.

 — Але це не головне! Я прийшов сюди, до тебе, щоб сказати тобі одну дуже важливу річ, — моє  серце калатало, як ненормальне, і я ледь стояв на ногах, — я не уявляю свого життя без тебе! Заради тебе я дістану зірку з неба, поїду на край світу! Я кохаю тебе…

Скоріше машинально, ніж свідомо, простягнув їй букет, і вона так само машинально вхопила його. Я дивився, тонув у безодні її зелених очей, і вона так само пристрасно (так мені, принаймні, здавалося) дивилася на мене.