ГЛАВА 13. Поцілунок над безоднею

І. Тінь без імені та форми

Всередині воронки «Книги Порожнечі» не було ні верху, ні низу. Тут не існувало часу, звуків чи навіть звичайної темряви. Це було абсолютне ніщо — в'язкий, холодний кисіль із невисловлених проклять, гнилих спогадів померлих магів та прадавнього хаосу, який існував ще до того, як перші боги створили острови Японії.

Рен летів крізь цю пустоту, міцно стискаючи свій меч. Його дев'ять хвостів палали білим вогнем Сплаву, але цей вогонь тут не мав чим живитися — навколо не було повітря, лише порожнеча, яка жадібно вбирала в себе кожну іскру його реірьоку. З кожною секундою радіус його свічення зменшувався. Його шкіра почала покриватися дрібними сірими лусочками попелу — ознакою того, що Порожнеча почала перетравлювати його прадавнє духовне тіло.

— Ти прийшов добровільно, прадавній лисе, — звідусіль і водночас нізвідки пролунав голос сувою. Це не був голос Імператора чи першого старійшини. Це був голос самого прокляття, тисячолітній шепіт жадібності людського роду. — Твоя сила велика, але тут вона стане лише паливом для нового світу. Відпусти свою нитку. Твоя людська відьма вже не чує тебе. Вона слабка. Її серце ось-ось зупиниться від напруги. Навіщо тобі помирати заради миті, якщо ти можеш стати частиною вічної Порожнечі?

Перед очима Рена з хаосу почали виткатися гігантські чорні обриси — сама суть сувою, безформна маса з тисячами закритих очей та закривавлених ротів, які тягнулися до нього, намагаючись проковтнути його клинок.

Лис відчував, як важчають його повіки. Ментальний тиск Порожнечі намагався заколисати його прадавній гнів, перетворити його на частину цієї тихої, холодної мертвої зони. Його рука з мечем почала повільно опускатися.

Але в той самий момент багряна лінія на його зап'ясті, яка була єдиною кольоровою цяткою в цьому сірому ніщо, різко натягнулася так сильно, що з-під магічного малюнка проступила справжня кров. Крізь безодню світів до нього донісся не звук — до нього дійшов чистий, гарячий імпульс її волі.

«Я тримаю тебе», — цей ментальний голос Рейки пролунав у його голові з такою силою, від якої чорна маса перед ним злякано відсахнулася. — «Рене, не смій засинати. Наш сад гліциній чекає на нас».

Лис розплющив свої бурштинові очі, і вертикальні зіниці знову спалахнули тим самим диким, некерованим вогнем пристрасті, який ніяка порожнеча не могла перетравити.

— Я чую тебе, моя відьмо, — прошепотів він, перехоплюючи меч обома руками. — Повечеряємо цим прокляттям разом.

ІІ. Нитка людської волі

Водночас у зруйнованому Залі Вівтаря Рейка стояла на колінах біля золотого трону. Її парадне кімоно було розірване на плечах, а з носа та вух тонкими цівками текла кров — ознака духовного перевантаження. Її ліва рука була піднята високо вгору, і з її затиснутого кулака прямо в центр чорної воронки, що зависла над підлогою, йшла товста, пульсуюча багряно-золота нитка контракту.

Кожен поштовх цієї нитки відгукувався в її грудях таким крижаним болем, наче її серце стискали залізні лещата. Воронка намагалася затягнути її всередину, її тіло повільно повзло по золотій плитці підлоги, залишаючи за собою криваві сліди від нігтів.

— Рейко! — Аяме підбігла до неї ззаду, намагаючись підтримати її за плечі своєю срібною магією небесного духа. — Твої духовні канали... вони лопаються! Якщо ти не відпустиш нитку зараз, контракт повністю вип'є твоє людське життя! Рен уже за межею реальності, його не повернути звичайними методами!

— Я... не... відпущу, — крізь зчеплені зуби прохрипіла Рейка.

Вона подивилася на бога Землі, який під підлогою палацу вже наполовину зник у чорних жгутах сувою. Її колишній світ — світ Цучімікадо з його суворими законами, де шікігамі були лише речами — тепер здавався їй бляклим і нікчемним. Рен дав їй свободу відчувати, свободу любити і свободу бути собою. І якщо платою за цю свободу мало стати її власне серце — вона віддасть його без жодної секунди сумнівів.

Рейка заплющила очі. Вона перестала опиратися болю. Замість цього вона повністю розчинила свій людський розум у багряній енергії Сузаку, яка вирувала в її жилах. Вона перетворила власне тіло на чистий провідник сили, відкриваючи останні, найглибші ворота свого духовного ядра — ворота Самопожертви.

— Сплав! Істинна форма! — викрикнула вона, і її голос перетворився на срібний дзвін, який змусив здригнутися весь палац.

Її ліва рука, що тримала нитку, вибухнула таким потужним золотим світлом, перед яким чорна воронка над троном на мить зупинила своє обертання. Через натягнуту лінію контракту вона передала Рену все своє життя, всю свою пристрасть і всю очисну магію онмьоджі, які були акумульовані в її тілі. Це був ментальний поцілунок крізь безодню світів — поцілунок, який мав або врятувати їх обох, або спалити їхні душі в одну мить.

ІІІ. Біле сонце Сплаву

Всередині Порожнечі Рен відчув цей вибух. Золоте світло Рейки прийшло до нього не як тонка нитка, а як гігантська хвиля чистого, гарячого сонця, яка миттєво розігнала сірий попіл з його шкіри. Його травмоване ядро під дією її людської волі спалахнуло з такою прадавньою силою, якої він не відчував навіть у часи своєї дикої юності на північних горах.

Його дев'ять хвостів виросли до неймовірних розмірів, перетворюючись на гігантські промені розплавленого срібла. Біле полум'я на його мечі стало настільки яскравим, що чорна маса «Книги Порожнечі» перед ним почала з шипінням танути, мов лід під літнім сонцем.

— Тобі не підкорити нас, старче, — прогримів Рен, і його голос розірвав тишу ніщо.

Він зробив один єдиний, фінальний випад мечем у саме серце чорної маси. Клинок пробив суть прокляття наскрізь. Біле полум'я Сплаву вирвалося з леза в усі боки, заповнюючи весь простір воронки. «Книга Порожнечі» зсередини почала вибухати чистим світлом, її закривавлені роти закривалися, а тисячі очей лопалися, розчиняючись у прадавньому вогні.

Назовні, в Залі Вівтаря, чорна воронка над золотим троном раптом зупинилася і почала стрімко звужуватися, міняючи свій колір із фіолетового на сліпучо-білий. Наступної миті вона вибухнула гігантською світловою хвилею.