ГЛАВА 12. Кров на золотому троні

І. Коли трон стає вівтарем

Звук, із яким Імператор підвівся зі свого золотого трону, нагадував сухий тріск прадавнього дерева, яке ламають навпіл. Бамбукова завіса його корони розійшлася в боки, оголюючи обличчя, що більше не мало нічого спільного з людським. Його шкіра була сірою, мов річковий мул, а по венах на шиї та щоках пульсувала густа чорна рідина. Очі правителя, повністю позбавлені білків, дивилися на Рейку та Рена з тією холодною, абсолютною байдужістю, яка притаманна лише богам або прадавньому мору.

— Ви запізнилися, вигнанці, — пролунав його голос. Він не був гучним, але від нього золоті плити під ногами героїв покрилися дрібною сіткою тріщин. — Повня вже торкнулася шпиля головної пагоди. Велике коло замкнулося. Сила бога Землі тепер належить моєму роду, і цей світ буде переписаний нашими гліфами.

Імператор різко підняв «Книгу Порожнечі». Багряний сувій у його пальцях розкрутився на кілька метрів, зависнувши в повітрі. З його пергаменту вирвалися вже не окремі нитки, а гігантські чорні жгути нечистої енергії, схожі на щупальця прадавнього підземного чудовиська. Ці жгути вдарили в стіни та стелю Залу Вівтаря, миттєво перетворюючи розкішний шовк та сусальне золото на брудний попіл. Світ навколо почав стрімко втрачати колір і об’єм, занурюючи залу у викривлений простір Порожнечі.

— Назад, Рейко! — Рен миттєво зреагував, закриваючи її своїми дев’яти хвостами, які палали концентрованим білим полум’ям Сплаву.

Одне з чорних щупалець ударило по його вогняному захисту. Звук зіткнення був схожий на вибух грому. Біле полум’я лиса з шипінням почало гаснути, вбираючи в себе отруту «Книги Порожнечі». Рен скрикнув, з його рота вирвався багряний кашель, і він ледь утримався на ногах, глибоко ввігнавши свій меч у підлогу, щоб не впасти. Його зранене ядро, позбавлене істинної есенції, знову запульсувало гострим, крижаним болем.

— Рене! — Рейка підхопила його під руку, відчуваючи через контракт, як сильно він виснажений. Його тіло було гарячим, мов розпечена лава, але ця гарячність була ознакою внутрішньої руйнації.

Двоє магів Ради 12-ти, що залишилися живими, кинулися на них з боків, виставивши свої залізні посохи, з яких зривалися фіолетові блискавки.

— Смерть грішникам! — викрикували вони, їхні обличчя під впливом сувою вже наполовину перетворилися на порцелянові маски колишніх старійшин.

— Не у мене на очах, мерці! — Аяме, яка до цього моменту трималася в тіні вівтаря, раптово злетіла в повітря.

Її дванадцятишарове кімоно розправилося, мов крила срібного птаха, а її очі-зірки спалахнули сліпучим небесним світлом. Вона викинула вперед руки, і сотні витончених срібних голок-талісманів полетіли в магів, намертво пришиваючи їхні тіні до підлоги і блокуючи їхню реірьоку.

— Рейко, Рене, швидше! — крикнула вона, і з її куточка рота теж потекла срібна кров духа — утримання вищих магів палацу коштувало їй неймовірних зусиль. — Я втримаю їх! Знищіть сувій, інакше Кіото зникне до світанку!

ІІ. Тандем вогню та заліза

Рейка подивилася на Імператора, який уже заносив руку над сувоєм для фінального закляття придушення бога Землі. В її грудях більше не було вагань. Есенція Сузаку, яку Рен перелив у її жилах через свій поцілунок, вирувала гарячим, очисним потоком.

— Рене, — вона повернула до нього обличчя, і її бурштинові очі з вертикальними зіницями зустрілися з його поглядом. Вона протягнула йому свою ліву руку, на якій яскраво палала багряна лінія контракту. — Разом. До останнього подиху.

Лис подивився на її руку, і на його зраненому обличчі з’явилася та сама дика, непереможна посмішка, яка колись вивела її з зони комфорту. Він перехопив її долоню своїми довгими пальцями, міцно переплітаючи їх.

— До кінця світу, моя маленька відьмо, — прошепотів він.

Вони рушили вперед одночасно, рухаючись у такому ідеальному тандемі, якого не знала історія онмьоджі. Вони більше не були магом та його зброєю — вони стали єдиним бойовим штормом. Рейка лівою рукою втримувала їхнє спільне коло сили, а правою вихоплювала три криваво-золоті офуда, кидаючи їх у повітря.

— Сузаку Но Хікарі! Спалахни і розірви темряву! — викрикнула вона.

Талісмани вибухнули трьома гігантськими вогняними птахами, які злетіли під стелю і кинулися прямо на Імператора. Правитель виставив перед собою щит із чорних ниток «Книги Порожнечі», але в цей самий момент Рен, використовуючи тіло Рейки як опору, злетів у високому стрибку. Його дев’ять хвостів спресували багряне полум’я навколо леза його меча, перетворюючи клинок на чистий промінь розплавленого сонця.

— Сплав! Абсолютне лезо! — проревів лис, обрушуючи свій удар прямо на чорний щит Імператора.

Звук розриву простору був оглушливим. Вогняні птахи Рейки випалили чорні нитки з боків, а меч Рена з голосним тріском розітнув щит правителя навпіл, пройшовши всього в кількох сантиметрах від його обличчя. Імператора відкинуло назад, його корона злетіла, розсипавшись золотими паличками по підлозі, а сам він упав на сходи тронного підвищення, важко дихаючи чорною гниллю.

Проте багряний сувій «Книги Порожнечі» все ще висів у повітрі, і його фіолетове свічення ставало дедалі яскравішим. Він почав самостійно висмоктувати залишки енергії з тіла пораненого правителя та магів Ради, готуючись до автономного вибуху, який мав стерти Кіото з лиця землі.

ІІІ. Безодня Порожнечі

— Не дозвольте йому вибухнути! — закричала Аяме, падаючи на коліна — маги Ради, чиї тіла повністю перетворилися на попіл, просто розсипалися, але їхня енергія вже була поглинута сувоєм.

Чорні жгути з сувою почали швидко закручуватися у гігантську воронку прямо над золотим троном. Це був вхід до самого серця Темного Світу — безодня Порожнечі, яка прагнула затягнути в себе все живе. Сила всмоктування була настільки потужною, що величезні кам’яні колони залу почали тріскатися і залітати всередину воронки, зникаючи там безслідно.