ГЛАВА 7. Відлуння багряного цвіту

І. Ранкова роса на лезі гліцинії 

Весна в Кіото не просто міняла декорації — вона заліковувала рани землі, яка ще взимку захлиналася демонічною кров’ю. Теплий вітер, що прилітав зі східних пагорбів, приносив із собою солодкий, майже п’янкий аромат квітучої дикої гліцинії. Її фіолетові та білі грона тепер повністю обплели важкі дубові ворота маєтку біля Західних Воріт, перетворюючи колишню руїну на справжній живий замок.

Рейка прокинулася до перших променів сонця. Вона лежала на футоні, слухаючи, як на вулиці, у бамбуковому жолобі, тихо дзюрчить джерельна вода. Її шкіра, колись бліда й прозора, мов річковий лід, тепер мала здоровий, ледь золотавий відтінок. Зміни, які приніс у її тіло істинний контракт крові, більше не лякали її. Вони стали частиною її єства.

Вона повільно підняла праву руку до обличчя. На її зап’ясті, там, де колись духовне залізо лишило глибокі шрами, тепер красувався витончений магічний малюнок — багряна лінія, що тричі обвивала руку і спускалася до безіменного пальця. Це було тавро їхнього союзу, «Сплаву двох світів». Щоразу, коли вона концентрувала магію, ця лінія починала м’яко пульсувати теплом, нагадуючи, що вона більше ніколи не залишиться наодинці зі своєю силою.

Поруч із нею ворухнулося сріблясте море. Рен спав, уткнувшись носом у її плече, одна його важка, м’яка лапа (яка в людській подобі була довгою, м’язистою рукою з гострими нігтями) владно лежала на її талії, притискаючи дівчину до себе. Його дев’ять хвостів, які він тепер не вважав за потрібне ховати у власному домі, огортали їхній футон пухнастою, теплою ковдрою.

Рейка посміхнулася, обережно торкнувшись пальцями його гострого лисячого вуха. Вухо кумедно здригнулося, і Рен, не розплющуючи своїх бурштинових очей, видав низький, задоволений рокіт у глибині грудей.

— Ти знову прокинулася занадто рано, моя відьмо, — прошепотів він хрипким від сну голосом. Його хватка на її талії стала ще міцнішою, він потягнув її на себе, змушуючи повернутися обличчям до нього.

— Сонце вже зійшло, Рене. Мені потрібно оновити захисні талісмани на межі маєтку, — спробувала заперечити вона, хоча її пальці вже самі собою гладили його м’яке волосся.

— Талісмани почекають, — Рен нарешті розплющив свої палаючі вертикальні зіниці. В них не було й сліду колишнього божевілля битви, лише бездонна, майже лінива пристрасть, яка обпікала її сильніше за будь-який вогонь. — Жоден демон не наважиться підійти до цих воріт, поки тут мій запах. Ти занадто багато думаєш про обов’язок, Рейко. Ти забуваєш, що тепер твоє життя належить не клану.

— А кому ж? — із легкою посмішкою запитала вона, навмисно дражнячи його.

Рен замість відповіді різко перекинувся, опиняючись над нею. Його довге сріблясте волосся впало на її обличчя, лоскочучи шкіру. Його губи, гарячі й вимогливі, накрили її губи у глибокому, впевненому поцілунку. Це не було караюче тавро і не відчайдушний крик про допомогу — це був щоденний ритуал їхньої пристрасті, яка з кожним весняним днем ставала лише глибшою. Рейка відчула, як по її магічних каналах розливається приємна, густа багряна енергія, змішуючись із її власним золотим світлом. Вони більше не ділили силу на «твою» і «мою». Вони дихали в одному ритмі.

ІІ. Тіні нового притулку 

За кілька годин Рейка все ж вийшла на дерев’яний поміст, тримаючи в руках тарілку зі свіжими рисовими коржиками оніґірі. Її весняне кімоно кольору молодого листя м’яко шелестіло по підлозі.

Маєток більше не був безлюдним. У саду, під пильним наглядом Рена, який ліниво сидів на товстій гілці старої сакури, ворушилися дивні істоти. Тут знайшли притулок дрібні духи, які раніше ховалися в найтемніших кутках Кіото, боячись очисних талісманів онмьоджі. Кілька корінних духів землі — кодама — допомагали відновлювати пошкоджений дерев’яний паркан, а малий водяний дух — каппа — чистив старий ставок, пускаючи бульбашки у воду.

Це був новий лад, який Рейка проголосила три місяці тому. Маєток Західних Воріт став першим в історії Японії місцем, де люди і шікігамі жили як рівні.

До помосту підійшла молода дівчина в скромному одязі послушниці. Це була Саюрі, одна з небагатьох учениць клану Цучімікадо, яка після зимової катастрофи зважилася піти за Рейкою. В її руках був сувій, запечатаний особистою печаткою майстра Такеші.

— Панно Рейко, — Саюрі низько вклонилася, намагаючись не дивитися в бік Рена, чиї хвости злегка ворушилися на дереві. — Посланець від старійшин щоночі залишає це на межі бар’єра. Вони... вони знову просять вашої допомоги.

Рен на дереві презирливо пирхнув і кинув у воду ставка дрібний камінець, налякавши каппу.

— Старі пси знову завили, — ліниво промовив він, стрибаючи з гілки на землю. Його приземлення було абсолютно беззвучним. — Що цього разу? Знову дрібні чорти розірвали паперові ширми в їхньому великому залі? Чи вони знову злякалися власної тіні?

Рейка взяла сувій з рук Саюрі та розламала воскову печатку. Її очі швидко пробігли по рядках, написаних тремтячою рукою її колишнього наставника. Хоча Такеші вижив, його магічна сила після поранення була підірвана, а сам він перетворився на глибокого старого, який більше не мав права голосу на Раді.

— Все набагато серйозніше, Рене, — Рейка насупилася, згортаючи пергамент. — Це не просто нижчі демони. На північній межі Кіото, біля підніжжя гори Хієй, почали зникати молоді онмьоджі. Їх знаходять... порожніми. Без жодної краплі реірьоку. При цьому на тілах немає жодних слідів фізичного насильства. Тільки чорний попіл у роті.

Лис миттєво підібрався. Його розслаблена, лінива постава зникла, поступаючись місцем хижаку, який відчув слід справжнього ворога. Вертикальні зіниці звузилися до тонких ниток.

— Чорний попіл? — перепитав він, підходячи до неї ближче і кладучи руку на руків’я свого короткого меча, який він тепер носив на поясі. — Це почерк Акіхіро. Але його попіл я особисто розвіяв по вітру три місяці тому в тому підземеллі. Що це означає?