ГЛАВА 1. Багряний розлом

І. Тріщина в небесах

Стіни підземелля знову здригнулися, і цього разу зверху донісся не просто гуркіт, а протяжне, моторошне виття, від якого кров холола в жилах. Так вили душі, які заживо пожирали істоти з Темного Світу. Рейка відчула, як її власна духовна енергія — зазвичай слухняна і холодна — панічно запульсувала в кінчиках пальців.

Рен стояв перед нею, вільний від ланцюгів, і від нього пашіло таким концентрованим жаром, що сніг, який залітав крізь вентиляційні віддушини під стелею, танув ще в повітрі, перетворюючись на дрібну пару. Його сріблясте волосся ледь помітно ворушилося від потоків повітря, а бурштинові очі з вертикальними зіницями, здавалося, бачили дівчину наскрізь — кожну її слабкість, кожен прихований удар серця.

— Що таке, маленька онмьоджі? — його голос прозвучав майже ніжно, але в цій ніжності ховалася лезова гострота. — Твій великий і непогрішний клан зараз розривають на шматки ті самі тварюки, яких ви так зверхньо таврували. Твоє заклинання... ти забула слова?

Рейка стиснула зуби так, що заболіли щелепи. Вона не мала права показувати слабкість перед цим чудовиськом. Навіть якщо її світ руйнувався прямо зараз.

— Замовкни, шікігамі, — випалила вона, різко викидаючи вперед руку з паперовими офуда. — Моя сила все ще при мені. І якщо ти зробиш хоч крок у бік виходу без мого наказу, я випалю твоє духовне ядро дотла.

Рен вигнув брову, і на його губах з'явилася лінива, хижа посмішка. Він зробив крок уперед — повільний, навмисно провокуючий. Кінчик її паперового талісмана опинився всього в палітурці від його широких, розписаних шрамами грудей.

— Спробуй, — прошепотів він, нахиляючись до її обличчя так близько, що вона відчула аромат дикої гліцинії та озону, який зазвичай передує грозі. — Але якщо ти витратиш свої сили на мене, хто захистить твого старого вчителя? Хто врятує Кіото? Послухай цей звук, дівчинко. Тварюки вже в головному залі.

Немов на підтвердження його слів, десь нагорі пролунав страшний тріск — це лопнула головна захисна колода храму. Одразу за цим пролунав короткий, повний болю крик майстра Такеші, який миттєво заглух у хорі задоволеного рикання демонів.

Рейка здригнулася. Колір відливав від її обличчя. Такеші був її наставником, людиною, яка викувала її з сирої глини у бездоганний клинок. Попри його жорстокість, він був єдиним, що пов'язувало її з цим світом.

— Ні... — зірвалося з її губ.

Вона більше не дивилася на Рена. Розвернувшись, Рейка кинулася до виходу з камери, її біле кімоно майнуло в напівтемряві, мов крило сполоханого птаха. Рен не рушив за нею одразу, він лише тихо розсміявся, і цей сміх відлунював від кам'яних стін, обіцяючи їй повне руйнування всього, у що вона вірила.

ІІ. Кров на талісманах

Сходи нагору здавалися нескінченними. Повітря ставало дедалі гарячішим і густішим, воно було просякнуте запахом гару та залізистим присмаком свіжої крові. Коли Рейка вискочила в головний дворик резиденції, перед її очима постало справжнє пекло.

Там, де колись був ідеально вирівняний білий гравій і старанно доглянуті кущі, тепер вирувало чорне полум'я. Великий розлом у просторі, схожий на рвану криваву рану в нічному небі, пульсував прямо над головним храмом. З нього один за одним виповзали чуо — нижчі демони з довгими кігтями та безліччю очей, і оньо — духи гніву, затягнуті в саван з туману.

Майстер Такеші лежав біля підніжжя вівтаря. Його ліве плече було розірване, а ритуальний веєр зламаний навпіл. Навколо нього тримали оборону лише троє молодих учнів, чиї руки так тремтіли, що вони ледь могли втримати свої захисні бар'єри. Бар'єри тріщали під ударами кігтів величезного триокого вовка-демона, який очолював зграю.

— Назад! — крикнула Рейка, злітаючи по сходах.

Вона миттєво оцінила ситуацію. Пальці звично вихопили три офуда стихії вогню. Вона прикусила вказівний палець правої руки, мазнула своєю кров'ю по паперу, активуючи прихований резерв, і викрикнула закляття:

— Каен! Спалахни і спопели!

Три вогняні стріли зірвалися з її пальців і влучили прямо в груди триокого вовка. Демон загарчав від болю, його шерсть спалахнула брудним, синім полум'ям, і він відступив на кілька кроків. Але Рейка знала — це лише тимчасово. Її атака лише розлютила тварюку.

— Рейко... — прохрипів Такеші, намагаючись піднятися, спираючись на криваву руку. — Ти... чому ти тут? Де печаті? Де дух-лисиць?

— Печаті зруйновані, майстре, — швидко відповіла вона, стаючи попереду нього і виставляючи новий захисний круг. — Рен вільний. Але він не атакував мене. Нам потрібно закрити розлом, інакше місто впаде до світанку.

— Дурне дівчисько! — Такеші закашлявся, виплівуючи кров на сніг. — Якщо він вільний, він знищить нас першим! Він чекав цього сотню років! Закрий його назад... або убий!

У цей момент триокий вовк видав оглушливий рев. Чорне полум'я навколо нього спалахнуло з новою силою, і одним потужним ударом лапи він повністю розбив захисний бар'єр Рейки. Дівчину відкинуло назад, вона боляче вдарилася спиною об дерев'яну колону храму. Офуда випали з її рук, розлітаючись по закривавленому снігу.

Вовк повільно рушив до неї, з його пащі капала отруйна слина, яка випалювала дірки в підлозі. Рейка спробувала піднятися, але тіло не слухалося, а духовні канали пекло від перенапруження. Вона заплющила очі, готуючись до смертельного удару. Смерть для онмьоджі була звичною справою. Але помирати так — безпорадно, бачачи крах усього свого життя — було невимовно боляче.

Кігті демона вже свистіли в повітрі, розрізаючи нічну прохолоду.

ІІІ. Тінь і полум'я

Удар так і не досяг своєї мети.

Замість болю Рейка відчула дикий, гарячий вибух повітря. Коли вона розплющила очі, перед нею стояла широка спина в розірваному чорному кімоно. Рен перехопив величезну лапу вовка-демона голими руками. Його пальці, що закінчувалися гострими, мов бритва, нігтями, глибоко вп'ялися в м'ясо тварюки.