Терен

І примарилося депутату, що він знов у степах тлумача… І пахуча хвиля тамтешнього повітря захопила його. Свіжа, легка. Він наче бреде тим степом. Просто навмання. І розчув він голос цвіркуна. Голос, як казав тлумач, степового солов`я… Аж, раптом бачить він застілля. Просто неба.  На візерунчатій скатертині  сливи, яблука, груші й терен… Терен, про який вже і забули у Європі…

Терен, згадує він, такі терпкі чорняво-сині кульки. Із восковим нальотом. Він їв їх колись давно… Ага, у дитинстві. Тільки степовий терен крупніший. Він згадав. Так, він їв той терен…  Тлумач тоді частував його. І терпкий смак підщипнув його піднебення. Навіть зараз, у споминах… А вечором вони пили наливку. Із того ж таки степового терену. 

– Пий, пий, – казав тоді тлумач, – тернівка  допомагає очистити кров. І ти краще зрозумієш нас…  Адже наливка ця визрівала на нашому сонці. Її  двічі на добу перемішували руками, із щирим серцем. Бо ягоди не милися,  – всміхається тлумач, – і зберігли в собі дикі дріжджі…

Над головою депутата Ландтагу небо огортає безмір… Здається, огортає навіть і його мислі… Як казав тлумач спокоєм недоспіваних літ. Він цитував тоді багато…

– Поет, – казав тлумач, – кожний із нас. Особливо у юності, – він мружив свої очі, тернові, – та тоді, як вона вже промайнула, навік…

– Поезія? – перепитує Фріц, – а що таке та поезія?

– Гонитва слів за ілюзіями неспокою душі, – всміхається тлумач і декламує:

Я пам`ятаю осінь

І камінь, через який тече вода,

І я не знаю й досі,

Де поділося моє життя…

Перед вікном світа,

Липа в цвіту.

Цвіту, того цвіту,

Росту…[1]

[1] Юрій Яновський, «Я пам`ятаю...»