Оберіг

– І коли згасне моє серце, – каже дід, – воно стане тобі, Паулінхен, оберігом.

– Що то таке, той оберіг, – дивується дівчинка, – що?

– Така дивовижа, – посміхається старий і подивиться у небо, – надприродна сила, що відвертатиме від тебе біду, хвороби, натомість приноситиме щастя і гаразди.

І дід ховає у зморшках лиця якусь радість.

Справа здіймався сигарний дим, зліва сигаретний. Паулінхен відмахувалася від нього руками. Від цього диму і день здається їй нудним.

– Ба, – обертає свою голівку вона до Зігрід, – хоч ти пихти кудись від мене подалі. А то піду в інтернет…

– Які там інтернет-новини, – питає Фріц.

– А, – махає рукою, відгоняючи дим від онуки Зігрід, – жах. Як казав твій тлумач: кров, вбивства, лжа. Війна.

Бабуся говорить не виймаючи сигарети з рота. І Паулінхен бачить, як при слові війна, очі діда запливають нудьгою…

А Фріц поринав знову у спогади. І в згадках знову блукав степами країни тлумача. Тільки тепер блукав там, наче по килиму. Все там було у густих кольорах. Все… Лише сила спогадів ставала тоншою за нитку… І нитка та, здавалося йому, вицвітала. Але який ще красивий був орнамент. Він здіймав голову. Дивився вгору. Наче був він сам. І небо здавалося йому ближчим. І раптом – знову радість. Радість початку. Початку дружби, початку нових, ще незнаних справ, добрих, людяних. Радість ту він приховував, прикривши очі долонею.

– Ця тамтешня війна, – каже він уголос, – здригає мене. Навіть у снах. І так щоночі…

– Купити снодійне, – пихкає сигаретою Зігрід.

– Купи!

Під легеньким вітерцем ще тріпочуться лиски платану. Шабуршить потроху й виноградник. І під тим вітром тріпочить край плаття Паулінхен. А на самому платті її бавляться сонячні промені… Осінь ще тепла.