Останній тлумач
Багатство
Багатство, яким я володів і примножив, залишилося.
Фріц сидів у кріслі-гойдалці. Повільно колисався. У затінку дерев. Власних дерев.
Він хотів залишитися на самоті. Хотів без свідків поговорити із собою. Прислухатися до себе. До своєї душі. До свого серця, яке ще стукає у ньому. Стукає в душу. Туди, де ще бренять спогади… Далекі – так, тепер вже далекі. Як спомин про далекий звук, ледь вже чутний…
Двоє людей у мені. Раніше один кепкував з того, що робив другий. Тепер цього нестало. Я оцінюю себе реалістично. Я вже не боюся критики, реалістичної чи надуманої. Я відвертий. Я можу визнати свої помилки, нарешті. І я впевнений у своїх вміннях, як завжди…
Так, життя його насичене. Але він ще ним не наситився. Все воно – свідоме – було підпорядковане роботі... Робота йому подобалася. Надихала. Іноді, щоправда, виникало відчуття якоїсь буденності та холодності свого цього буття.
Одначе, як може існувати світ, якщо у ньому взагалі не буде нас? Дмутимуть вітри. Йтимуть дощі. Палитиме сонце. Шумуватимуть річки й моря. Світ існував і буде завжди. І він прекрасний. Хоча б тому, що у ньому залишатиметься Паулінхен…
Фріц зробив потужний вдих… Істина – згадав він слова тлумача, – це абстракція…
А по деревах все наближалася осінь. Вона вже забирала всі місця для своїх фарб…
#2836 в Сучасна проза
#1689 в Фантастика
#315 в Антиутопія
Відредаговано: 25.04.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
