Великий руйнівник

– Занепад, – наче проповідував тлумач, бо всі слухали, майже роззявивши рота, – завжди живе з нами. Слабкості без моральної нетерпимості – ось ваші, а тепер вже потроху і наші звичайні цінності. І тут дійсність, яка влаштовує пристосуванців, нестерпна. Без цієї нетерпимості чи назвемо це страждальним критицизмом, людське суспільство не просунулося б ні на крок вперед з допотопних часів.  А всі ми, принаймні чоловіки, ще й досі сиділи б на вітті дерев, із хвостами… Ось ваш же Томас Манн показав дві сторони занепаду. Песимістичну – гірку. І життєствердну – звернуту до майбутнього... Він був великим художником... А художником називатися можна лише тоді, коли ним створюється  оригінальна картина, одухотворена узагальненням...

– Який Томас Манн, – перепитую, – той, що написав «Вірнопідданий»?

– Ні, – відказує, – то Генріха Манна роман. Брата Томаса. У них всі були літературно обдарованими. Доля, щоправда, всіх різна чекала.

– А що полягає у «літературному»? – спитав я, очікуючи розлоге пояснення.

Літературне означає духовне, тобто загальнозначуще.  – посміхнувся він та прибрав посмішку. Так, приміром той же Томас Манн в «Будденброках» розповів про розпад усього однієї бюргерської сім'ї. Але сповістив цим про глибші процеси розпаду та вмирання. Про набагато значнішу історичну ломку, культурну та соціально-історичну. Взагалі, Томас Манн, може, першим побачив, що занепад або декаданс – це процес двоїстий. Бо непристосованість до життя і страх перед ним несуть не лише руйнівний, а й творчий початок... Справжня література – великий руйнівник ненависті та глупства.

На дворі ставало прохолодно. Небо вже вкрилося ластовинням зірок. І між ними спав і світив місяць, золоторогий.