Фейлетонний пафос був йому чужий, завжди. Він і німецькій мові вивчився без зайвих спокус. Хотілося прочитати Шопенгауера, в оригіналі ... Передумовою шопенгауеровського вчення було його внутрішнє переконання, що пізнання і мислення – справа не тільки розуму, а й серця, душі і самої плоті людини, справжньої людини. Критерієм тієї філософії він вважав її пристрасність, а не її мудрість. Теж знаходив він і у творах Ніцше. Був ще молодий. Тож поглинав знання...
Він не тринькав час на застільні суперечки. Не смітив грошима. Навпаки, траплялося, що сидів без гроша. Але, ніколи не працював абияк. Зовні він був схожий на завчасно посивілого вченого, ніж на письменника. Власне письменником він і не намагався себе позиціонувати. Перебував у Спілці журналістів. І його статті друкувалися жваво. В різних країнах. Навіть у США. Здебільшого вони мали культурологічний характер, як і він сам. Він не корчив із себе пророка. Не забував, що для оточуючих він поки що всього лише автор кількох тоненьких книжок. Книжок, виданих мізерними тиражами. Тому працював над собою і своїм літературним стилем з іронією людини, загартованої життям...