– А він таки знався на літературі. Бувало такі твори цитує, що тільки маківку собі почешеш. І звідкіля він їх знав. Наших, німецьких… І таке складалось враження від його про них розмов, наче ще вчора він пив з ними каву. Наприклад, їдемо кудись. Я тисну на газ. Автобан летить за наші спини.
– Як не жени, – скаже він, – а чужий зад завжди попереду… Я посміхаюся. А він почне розповідати про якогось там мого тезку – Фріца Ройтера. Як той писав мекленбургським платом. Як одружився у сорок років із своєю давньою подружкою. І як прожив з нею все життя. Прожив щасливо. Як, не дивлячись на складність нижньо-німецької мови, нелегкої і для німців, писав твори, що приваблюють і нині. Приваблюють гумором, оригінальним. Як він іноді грубуватою формою навіть спускався до зовнішнього комізму. Але комізму переважно тонкого, вдумливого і гуманного… І так розповідає, що й не схаменешся, як промайнуть двісті, а то й триста кілометрів. Тлумач поєднував розповідь із аналітикою та мемуаристикою так, що психологічні портрети наших же – німецьких письменників і зараз перед моїми очима. Нерозлогі його речення – лаконічні. Однак, сама розповідь кріпилася посиланнями на першоджерела, необтяжливі. Такою мірою і схематизував відбиття рис епохи на взаєминах людей. Людей мистецтва у першу голову. Доводив просто – твори письменників не зникають із їх смертю. Вони все ще засвідчують присутність і участь у сьогоденні. І не тільки літературному, у реальному. Адже будь-які новації виникають і зростають на грунті певних традицій і звершень.
– А що таке лаконічність? – торсала задумливого раптом діда Паулінхен.
– Це вже з грецької, – посміхається старий, – у сучасному розумінні – це короткий, але грамотний виклад думок. Да… Він полюбляв цитувати Гьоте. От пам`ятаю: «Щоб щось знати, треба чимось бути…» Уявляєш, він навіть цитував Прафауст… І я, вражений, подарував йому повне зібрання творів нашого корифея. Червоне таке, шикарне, видання, дороге. Тиснене золотом…
– А Прафауст це що?
– Перша редакція майбутнього «Фауста», рукописна. Велике творіння… Для того, хто збагне. Аби створити щось велике, людина повинна досягти такого ступеня розвитку, щоб бути в змозі підняти до рівня свого духу інших. Всіляких, навіть зовсім незначних людей... І зробити дійсним те, що у світі природних явищ залишалося тільки наміром...