Ювілей

Сонце сходило повільно. Спершу відбило його проблиск поле. Згодом сяйнула проволока огорожі. Затим промінь ліг на руки Фріца. Він перекопував свій маленький город. Коли перегорнув черговий штик рудуватої землі, блиснуло й лезо лопати. Він зупинився. Випростався на увесь свій зріст. Прикрив долонею очі. Дивився на схід…

Лопату, що тримали його руки, подарував тлумач. Подарував давно, на день народження.

І тепер вже золотом сяяли на ній промені… Лопата із нержавійки. Із чарівно-гостим лезом. Із написом по цив`ю «Фріцу від тлумача»… І все згадалося… Чого тільки не зберігає пам'ять, про себе... І навіть уривки розмов, давно забутих…

І той квітень 1998. Теплий день. День його, депутата Ландтагу, народження. У дворі вже пахтіло смаженими сосисками. Поближче до городу вже запікався цілий боров. Його тушу прокручували на вертелі два кремезних пожежних… Біля мармурових сходів на задньому дворі його будинку вже розливали пиво. А по самому дворі розносили вино. Його любиме – бордоське. Із колекційних поставок…

Групками навкруги виставлених симетрично столів гуртувалися гості. Столи були круглі, високі. І гості шукувалися на півколом. Високі гості. Банкіри, круті підприємці, лікарі, політики, службовці. Окремо бовванів стіл для бургомістрині. На ньому так і залишалася плакетка із її титулуванням. Однак сама титулована спілкувалася за її звичаєм… Розкуто, мандруючи від столика до столика.

Вже здіймався місцями веселий сміх. Розмови ставали дедалі голоснішими. Свято набирало своєї ходи… Ходи до офіційної частини. І тут з`явився тлумач. Він входив у розчинені навстіж ворота маєтку. І сонце сяяло на лезі лопати. Лопату він ніс на плечі. Штиком угору.

І крила пам`яті зашуміли над депутатом… Він зовсім покинув копати. Обтер лезо штика жмаком сохлої трави…

Так, лопата тоді сяяла. Це помітили всі. Наче громом вражені заклякли і замовкли на хвилину.

– О, – посміхнувся тлумач, наблизившись, – хвилина мовчання…

І ожило все знову. Загомоніло. Задзеленькало склянками. Наче б то нічого і не сталося…

А таки – сталося.

Бургомістриня облишила якийсь гурт. Прямувала до нового гостя. Подала руку. Він вклонився, опусив лопату.

– Як, – спитав він її пошепки, – на дарунок піде?

– Так. – мовила вона чарівним голосом. Їй було сорок чотири роки. Але виглядала вона, під своєю щоденною зачіскою а ля Мерей Матьє, на двадцять. –Так, Фріц полюбляє ранками копатися в городі. Але ж це не дешево! – вона розглядала дарунок. Очі її карі пройшлися від леза по ців`ю, по дуржаку, по дужці для руки. Пройшлися і по стислій ту ручку долоні. Дещо затримавшись на золоті обручки.

А навкруги гомоніли та базікали. А Фріц стояв тоді так само тут, на цьому таки місті. Він споглядав гостей. Він споглядав своє півстоліття…

Ось і пані бургомістр – його протеже. Він зробив з неї політика. Він зробив з неї бургомістра. І вона керує його місто вже в десятий період. Адже – він вчинив тоді правильний вибір. Вона розумна, красива, атрактивна.  Існують-таки рідкісні жінки, у яких розум і краса не ворогують між собою…

Колись, ще до війни її батько приїхав на заробітки. Із італійської провінції Ріва-Рота. Тут він одружився із німкенею. Осів. Створив свою справу. А дочка працювала перекладачкою… Знала ж бо італійську, англійську… Ось вона притискає серце своє долонею і щось говорить тлумачу. Поблискують агатові краї її нігтів. Її погляд із поволокою. Їм цікаво. Рибак тягнеться до рибака, – згадав він приказку толмача, – крадій до крадія… Йому, ювіляру, цікаво теж.

Але він не йде до них. Він чекає. Як у засідці.

І плине час. Час його тріумфу…

У залі сяють всі. Чоловіки – обручками за заслуги та вже веселими очима. Жіноцтво – перлами діамантів та шовками шикарного плаття.

– Зараз так відсвяткуємо, –  закінчив свій тост тлумач і підняв фужер у гору, – що закачаються всі блямблямбочки, на цій чеській люстрі.

І заспівала пам`ять депутата полутонами світлого, як той день спогаду…

Заграв гурт знаних музик. Вони тулилися на підмостках розкритого гаражу. Пісня линула двором, просторим. Ії мелодія відбивалася луною від муру паркана. Її слова пробивалися до сердець кожного… Адже співав сам Удо Юргенс.

Але тлумач співав краще.

Коли вже зовсім стемніло, він підійшов до музикантів. Щось там поговорив. Потім один з них сказав у мікрофон:

– Ми наближаємося до фінішу. Адже за 7 хвилин вдарить 22 рази годинник церкви Святого Ремігіуса. Гамір слід припинити. Закон. Та, для нашого шановного ювіляра і для поважних гостей – сюрприз. Заспіває наш гість. Ми всі знаємо тлумача. Тож – зустрічайте. Барабанщик пройшов дробом по всім барабанам, бонгам і залізу тарілок. І музика натисла. Ще не видно було у сутінках глибу сцени співака, а пісня вже брала за серце. Ніхто не розумів її слів. Та всі розуміли її… Щось безкрайнє, як його степи. Щось щемливе, як саме життя… Так, він вмів співати, той тлумач, вмів… Це згодом дізналися, що свого часу і він був музикантом. Він грав і співав у знаному ансамблі… Так там, де його Батьківщина називали тоді гурти. Гурти, що тут звалися рок-групами. Поволі вийшов він на світ софітів. І ті висвітлили його різнобарвними променями. І стояв він і ходив малою площою підмостків, як справжня рок-зірка.