Гра в шахи

Сяяло сонце. Тим сяйвом, у якому вже починало летіти павутиння. Паулінхен підкидала і ловила свого іграшкового ведмедика. Її очі сяяли теж. Сяяли тою прозорістю, яка супроводжує радість, непідробну. І сама Паулінхен наче світилася. Добра пора, – міркував Фріц, – дитинство… Коли ще не знаєш про підступність влади, зраду друзів, тягар хвороб і совісті…

На столику було розставлено шахи. Нині збиралися зіграти партію. Він і онука. Шахи – розвивають мислення. І ними займатися слід з малечку… От і тлумач добре грав. Казали, що він нікому не програв. Ні у своєму містечку, ні у містечку Фріца. А із самим Фріцем тлумач не доводив гру до кінця, ніколи… Окрім того дня…

Паулінхін зробила перший хід.

Дід запалив свою сигару. Пішов у відповідь. Гра почалася. Але думки його витали все ще у минулому.

– Бесідувати із тлумачем, – заговорив він, посунувши чергову фігуру, – все одно, що грати в шахи. Ніколи не вгадаєш, куди заведе партія. У цій грі, Паула, та робиш помилковий хід. Подумай!

Паулінхен замислюється, мружачи свій очі. І робить новий хід.

– У цій грі, – продовжує задоволений дід, – утаємничена свобода і моральна сила. А скільки внутрішнього руху думки. Бач, як ти вдало переходила… Ти ж знайшла в собі сили це зробити, не капризуючи. Це корисно і морально. А без моральної сили, скажу я тобі, дорога Пауло, і розумової свободи немає прогресивного руху.

– Що таке прогресивний рух?

– Соціальний та політичний рух, який прагне представляти інтереси звичайних людей шляхом політичних змін і підтримки заходів уряду. Соціальний – це теж з латинської. Означає загально- громадський. Тобто, те, що буде корисне всім. Але, – зробив він рокірування, – творча сила – ось сенс і Бог будь-якої справи. Справи, потрібної людям.

– Як це?

– І складно, і просто. Був такий мореплавець Колумб. Для того, щоб вирушити в дальнє і незвідане плавання, йому потрібні були кораблі. Слід було переконати людей збудувати їх. Але він не розповідав про кораблі. Він розповідав людям про море. Про те, яке воно прекрасне… І робив це творчо, як чарівник. І люди збудували йому кораблі. І він вийшов у море, перетнув океан. І відкрив Америку… Так було знайдено ключ до розуміння майбутнього.

Сонце вже піднялося. Його промені приносили тепло. А шурхіт листя старого платану затишок. 

– Зігрід, – підвищив голос Фріц, – Зігрід!

– Що сталося?

– А принеси, будь ласкава, той журнал. Там на столі. У простій обкладинці, картонній. За 1996 рік. А ми, – звернувся він до онуки, – відкладемо партію. До завтра. Аби ти добре подумала.

Тим часом Зігрід принесла журнал. Він був пошарпаний і перекладений папірцями, закладками. Зігрід здіймалася над гравцями, дещо затуливши сонце. Сонце пробивалося крізь її зачіску. І здавалося що саме Зігрід і випромінює світ.

– Присядь, – поправляє рукою вільний стілець Фріц. Рука в нього дужа. Учора він нею піднімав цей стілець за одну ніжку. Казав, що так його навчив хизуватися тлумач. А той наловчився цьому в армії.

– Що робиш для інших, – примружив око і посміхнувся дід до Паулінхен, – робиш і самому для себе.

– Це точно, – запалює нову сигарету Зігрід, автоматично кладучи недопалок у попільничку. Та теж сяє у променях сонця.

– Ось я прочитаю два листи. Вони опубліковані у цьому журналі. Один  від тлумача Карлу. Інший від Карла до тлумача. А ви, – він розводить долонею повітря, – обидві сидіть і слухайте. Слухайте уважно. Я потім щось вас спитаю. Це буде наче продовження нашої з тобою, Паулінхен, гри у шахи.

«Дорогий Карле, я часто згадую тебе.

Бачу твоє обличчя, чую твій голос. Іноді мені важко утриматися від бажання звернутися до тебе вголос. Поговорити з тобою віч-на-віч. Розумієш, стільки накипіло у мене на душі! Мені треба виговоритись. І я іноді серед білого дня, а часом і вночі подумки звертаюся до тебе. Намагаюся в чомусь переконати, чекаю твоїх заперечень і підказок.

Не ображайся на мене, але всі ви, німці, французи, американці, шведи тощо, як би ви щиро не співчували нам, як би ви палко не хотіли допомогти нам, не можете до кінця зрозуміти, що з нами відбувається і чим це може обернутися для вас… Для вас, дорогі німці, французи, американці, шведи та інші.

Адже і ми (я, наприклад!), буваючи в Німеччині, люблячи цю країну, опанувавши її мову, проте часто-густо виявляємося сліпими і глухими… Не здатними зрозуміти щось глибинно-німецьке. Бо існують такі речі, як «ґрунт», «коріння», «поклик предків». Чи, говорячи по-сучасному, «менталітет», «архетипи» соціально-історичного життя. Тобто щось «чужакам», на жаль, недоступне.

На нашу країну обрушилися великі біди. І цим бідам не видно кінця. Більшість населення ніяк не може пристосуватися до нових умов, ледве зводить кінці з кінцями, зневіряється, злиться… І готова благати Всевишнього про повернення проклятого минулого. Минулого, коли кожному був забезпечений скромний за вашими мірками, напівзлиденний, але все-таки гарантований достаток. Коли ніхто не турбувася, що він завтра може залишитися без роботи, без шматка хліба, без коштів на поховання... Останнє особливо страшне і принизливе. Хто винен у цьому?