Побратими

– Вони були схожі, – проговорив депутат, наче споглядаючи щось здаля, – навіть зовні. Високі, горбоносі, кощаві.

– Розкажи, розкажи,  – підстрибувала Паулінхен.

– Гаразд, – почав розкурювати нову сигару Фріц. – Ми були тоді там, в країні тлумача. Вечеряли у великому ресторані маленького міста. Я, Хайнц і той Карл. Він саме тоді жваво цікавився Україною. І був тоді радником у прем'єр-міністра Фокіна. Як відомий спеціаліст у галузі управління економікою, він був запрошений консультантом першого уряду незалежної України. Проте запропонована ним програма дій здалася тамтешнім керманичам надто радикальною. Так, щоб позбутися корупції та вантажу бюрократизму, на думку радника, слід було тоді 1991 року у всіх посадових осіб, незалежно від рангу, відібрати печатки, у триденний термін! А того, хто цього не зробить, розстріляти, публічно … Так розповідав радник…

Вечеря була між своїми. Гомоніли, гомоніли. І про те і се. Аж раптом тлумач прочитав вірша. «Що, якщо вночі ми проходимо назад ту дорогу, яку відвоювали за день у чужого нам сонця? Може статися. Сонце тут тяжке, ніж у нас у найлітніше пекло. Жіночі сукні довго сяяли на зеленій траві. І ми давно вже в сідлі…» Прочитав спокійно. Наче частину нашої розмови. Коли монолог його завершився, запала тиша.

– Послухай, Хайнце, – штовхав у плече земляка Карл, – він цитує Мьоріке! А ти знаєш що таке Мьоріке?

– Певно салат із моркви, га?

– Селюк. Ти ж чемпіон із кінного спорту. Гордість Німеччини.

– То й що з того? – всміхався Хайнц, білявий дядько із добрим обличчям, – То, скажи, не тягни коня за хвіст…

– Невже не читав «Записки корнета Крістофа Рільке»?

– Я не служив в кавалерії, – відбивався Хайнц, махаючи руками, – я народився після війни.

– А ось він, – Карл взяв за руку тлумача, – знає. І цитує. І як цитує… Вчись, Хайнце, поки не запізно.

– Тю,  – відсахнувся чемпіон, – нащо воно мені. Вже й так якось живу.

І голова його висвітлилася весняним сяйвом.

І вся компанія наша теж світилася. Сиділи ми на веранді, відкритій всім вітрам Але вітру не було. Царював у місті штиль. І було вже спекотно навіть. Стиха лунала музика.

– Скажи тост, брате! – мовив Карл до тлумача, – порадуй!

– Хай повіє прохолодою! – мовив тлумач, піднявши склянку горілки, – дихне простою травою та квітами. У трійцин день, день добра та радості… Бог робить все раптово. І все збувається. Так і вони зустрілися.