Друг живе як створення інших людей.
– Як це?
– Просто. – посміхається Фріц, – Ось напише людина книгу. І в ній все залишиться навіки.– Я буду писати новели, – казав мені тлумач, – де персонажі вирішуватимуть задачі морального характера.
Фріц перевів погляд до неба. Налив склянку вина до половини. Пригубив. Поцмокавши та витерши губу об губу. Розкурив нову сигару. Робив він все неквапом. Із видимим задоволенням.
– Можна і мені вина? – потягла Пауліна ручки свої до столу.
– Ні.
– Чому?
– Тому!
– Чому?
– Дівчатка не пьють.
– А Зігрід пила. Я бачила.
– Вона вже не дівча. Ти будеш слухати, чи облишимо?
– Буду!
– На чому я зупинився?
– Що тлумач збирався писати новели.
– Кожний письменник, Паулінхен, може писати лише те, що він у змозі писати.
– Як це?
– Тлумач не був письменником. Здібний оповідач та утаємничений поет. Наша бургомістриня так і називала його – поет. І не чаяла у ньому душі. Він відкривав нові простори, смаком мужніх слів, своєрідними діамантами радості… Поет повертає свіже сприйняття світу, кожному. – Старий знову вдихає повітря через свою сигару. Насолоджується ним, прикривши очі. І видихає блакитну хмарку. Вона струменить до неба… – З ним світ ставав молодшим…
– Так, не знайшовши нового, а нове в світі – людина, ми зустрічаємо друга. Часто один говорить,– продовжує він, – інший мовчить і слухає. От як ми з тобою: ведемо діалог.
– Що таке діалог?
– Я ж і кажу: коли один говорить, інший слухає і мовчить. І навпаки. А розмова двох друзів, якими ми з ним були – це перспектива. Перспектива пошуку кращого виходу із самої теми бесіди…
– Що за пер-спек-тива? – куйовдить свої кучері дівча.
– Це з латинської «perspicio» що означає бачити ясно. А ти, мала, практикуй виваженість і спокій. В житті знадобиться. – посміхається старий. Та найбільше він дружив із Карлом. Той називав його братом…