Про гуманізм

– Більше за духовне життя тлумача, – сьорбає каву із малої чашки Фріц, – я не стрічав там, серед його земляків.  Навіть саме його оточення було дещо здичавіле. Якісь друзі, що намагалися ними стати. Але стати ними не могли, бо прикидалися.  Всі вони, як мені здається, лицемірили. Лицедіяли буде точніше. І мета у них була одна. Скористатися ним, тлумачем.  А він якось і не відшивав їх.  Казав мені на мої про це міркування, що друзі втікають звідти, де починає випробовуватись дружба... А хто заводить друзів про всяк випадок, той позбавляє ту дружбу величі... І, взагалі,  людина нічого не може вдіяти... А може лише рятувати свою душу.  «Все, – говорив він тоді, говорив якимось серйозним голосом, – Все, що тобі посилає доля, приймай і не нарікай! Безглуздо, смішно, безрозсудно, безумно те відкидать, що дарує хвилина...» Мені сподобався такий вислів.

– Красиво ти сказав, – мовив я.

– Не я, – відповів він, – Василь Жуковський.

– Жуковський, – спробував я виговорити, – то хто?

– Поет, який поміг іншому поету звільнитися із кріпацтва.  Поміг, опосередковано, але гуманно, дієво. З нього, Жуковського художник Карл Брюллов написав портрет. Портрет той купила цариця. А за ті гроші викупили того кріпака. А той кріпак  став володарем у царстві духу, великим Шевченком… І тепер належить не часу, а вічності…

Депутат поставив чашку. Над нею ще здіймалася пара, духмяна. І осінь ще була духмяна. І небо її було, здавалося, духмяним. Воно сяяло ще тою блакиттю, від якої йде тепло…

– Крайня дегуманізація, – сказав Фріц, – так, крайня дегуманізація зараз в його країні. А він не хоче звідти виїхати. А ті, що лізли у його друзі, виїхали. Живуть тут, у нашому Фірзені. У місті-партнері… А хто те партнерство створив для них? Іч, – старий змів долонею невидимі крихти зі столу, – греко-римський гуманізм і православний аскетизм нарешті зійшлися й обнялися…  І задушать один одного в обіймах…

– Ну, – долила Зігрід кави у чашки, – чого ти завівся? Доктор заборонив тобі нервувати. Заборонив!

– Летаргічне милосердя, – не вгамовувався старий, – братство людей… А російській народ, що?  Не люблячи державності, загарбав величезні стихії своєї та чужої землі. Набрався, до гіпертрофії держави... До гіпертрофії. – депутат стукнув кулаком по столу, аж чашки підстрибнули і розлилася їхня кава. – І тепер воює сусідню землю. І вбивствам немає числа. Нема числа!!!

– У тебе, дорогий, – якась муть думок, – піднялася Зігрід. Запалила нову сигарету. Зробила затяжку, неквапну, довгу. І протерла стіл серветкою, – Іди поспи і все пройде, як говорив же тобі твій тлумач... Іди!