Ще трохи про поезію

– Поезії справжні, – казав тлумач, –  пишуться талановитими і добрими людьми. Людьми, розуму яких надав Бог крила. Як це не пишномовно звучить.  Але, тільки ставши в чин пророка поет і може мовити. Віщати з богом, як із братом, без побоювання. Звичайно, коли автор не блукає разом з читачем у міжрядді непотрібних слів. І нехай всесвіт стає догори дном. Хай собі летять похвальба та прокляття, як каміння в прірву... Паперовий грім поета буде життєздатнішим. Його поезія переможе все. Адже кожен талановитий твір – це новий паросток. Паросток на місцях минулих подій. Але ці події проростають і в сьогодення.  Ростуть далі у майбуття. І весь час квітують і приносять плоди. Плоди добра. Даючи сили жити не безбарвно. У поезії теж нуртує кров. Як нині – кров нашої землі. Землі, що бореться всіма своїми силами. Силами молодими, літніми й пожилими. Римовані й неримовані рядки дають, по суті новий тип сподівань і прагнень. Прагнень людей чистого серця і палкої душі. Бо справжня поетика зливається із найсучаснішою стилістикою життя. Життя творчого, неупинного, вільного! Саме тому й блукають читачі сторінками кожної поетичної книги. І нової і старої, і стародавньої…Так люди навчилися із подивом мислити. І кожна думка наводить їм масу порівнянь. Так живиться мозок і насичується серце. Ну, звісно, ​​якщо й до читання підходити творчо.

– І після такої ламентації, – прокашлюється Фріц і запалює нову сигару, – тлумач  продекламував ще кілька віршів. Він знав їх безліч. І, хоч, читав їх неважно, проте вкладав у своє читання стільки задушевності та щирості, що викликав захоплення.

Гонитву слів, ілюзій моду,

Зіжмакані аркуші мрій,

Залиш у скринці коло входу.

З неспокоєм летить у вирій

Червневих зір лукавий почет.

Хорон тупцює між зірок.

Під мляві голосіння ночі

Чуть позіхання ящірок.

А тут кімната в квітах, Локка

Бюст, стиль англійський й зайвий стос

Чужих книжок, які в пів-ока

Проглянеш знехотя. Сну млость

Лоскоче серце. Золотаво…[1]

[1] Вірш Марини Сапмаз (Денисенко) «Новий дім».