– Читання, – прихиляється Фріц до Паулінхен, – вимагає терпіння. А саме слово «читання» передбачає вдумливість. Адже автор може надати і малому прав великого. Так випадки з життя, що вирізняються пам'яттю автором, набувають особливого значення. У цьому й привілей – пиши по-своєму. Тільки тоді й вирізняється письменник серед інших авторів. А цього не можна навчитися. Так само, як не можна навчитися любові. Де немає любові, Паулінхен, там не стрінеш і души…
Дід довго дивиться у небо. І очі його геть ховаються у зморшках.
– Мабуть, дорога Паулінхен, – мовить він далі, – тлумач, як письменник приречений на самотність. А своєю правдою творчості ще й на холод оточення. Він живе там. – Фріц махнув рукою у бік бурякового поля, – де живуть у сусідстві естетизм та варварство.
– Що таке естетизм і варварство? – що?
– Естетизм, – пихкає димом дід, – коли мистецтво ставиться понад усе, навіть понад життям. А варварство означає неуцтво, грубощі та руйнування культурних цінностей.
Настає мовчанка. І депутат Ландтагу запускає до неба нову цівку диму.
– Ну, – порушує тишу Паулінхен,– а далі?
– Ах, далі... Я запитав якось тлумача чи живе він чистим мистецтвом?
– Як воно може бути чистим без народу, – відповідав він, – адже воно й створюється для людей. А люди всякі на світі…