Читання

– Вільний час тлумач дарував бібліотеці. Так. Не кав’ярням чи шинкам. Міській книгозбірні. Я поцікавився, що він там читає. Виявилося – мені зовсім невідомих поетів. Причому, ще ті книжки, старонімецьким шрифтом. Як він казав, готичним.

– Це те, що не винищить міль! – шуткував тлумач, тим шурхотливим голосом, який проникає в саму свідомість. І образ давно померлого і забутого письменника ставав ілюзією присутності його, тут і зараз.

–Книги, – наче шуткуючи проказував він із посмішкою, – те, що вже не згорить. У бібліотеках панує безмовність, вибрана. Там сходить таємнича чарівність, завжди. Саме в її оточені стародруки несуть мораль. Вона й підзаряджає нашу совість. А пуста совість – знесолена сіль…Чи не так?

І розповідав він про якогось там автора. Розповідав простими словами. І ти запам’ятовуєш все. Про Христіана Рейтера та його плутовський роман «Пригоди Шельмуського», про Курта Ауербаха і його алхімічні трактати… Про тих, що вже задавалося, канули в небуття…

Фріц замовкає. Дивиться на дальні дерева парку. Відчуває, як спокій ще зеленого їх гілля підходить до нього.

– А далі? – торсає його за рукав Паулінхен, – далі!

– Ще пам’ятаю як оповідав він про драму Гьоте «Гец фон Берліхінген». Я переповім її тобі так. В одній із битв проти якогось там єпископа чи нюренберзьких купців або навіть кьольнських городян цей шляхетний лицар втратив праву руку... Один ремісник, залізних справ майстер, спрацював йому ту руку з п'ятьма пальцями на пружинах. І знову звитяжець міг володіти мечем. З тим самим мистецтвом, як і раніше. Так от, і тлумач завершив переказ. Завершив словами, якими кінчається драма у Гьоте: «Шляхетний муж! Шляхетний муж! Горе віку, що відкинув тебе!» Але, сказав він мені, що цей прекрасний кінець, на жаль, не відповідає істині. Шляхетного лицаря ув'язнили, як повстанця, на два роки. Потім імператор дозволив йому повернутися у свої володіння. І жити там у родовому замку, під слово лицаря... Під слово честі, що він ніколи більше не покине меж своїх земель і не битиметься ні на чиєму боці.

Фріц замовк. Обличчя його серйозне. І на високому чолі краплі поту.

– Бібілотечні знахідки, казав тлумач, – випадкові. Але ж випадок це – непізнана закономірність. Поглянь, Паулінхен, – каже він тихо, – як гілки здригнуться раптом, листок з листком зв'язуючи. Так і дружба.  Ось він цитував тоді, а я затямив… Поглянь же знову. Я чистий серцем. Де мені сховатися від мого смутку? Коли і думка і світлий погляд – ні до чого… Бо зовнішні обставини не замінять внутрішніх переживань...