Філософствування у висвітленій розі вітрів

– Одного зимового дня ми сиділи у кафе.  У тому, – Фріц повів рукою вдалечінь, – бачиш ту башту?

– Бачу, бачу, – аж підстрибувала Паулінхен.

– То вже історія… – дід посміхається, – то водонапірна вежа Дюлькена. Уявляєш, висоту 55 метрів… У її маківці зберігається  дві тисячі кубічних метрів води.

– А це скільки? – ніяковіє Паулінхен розгубленими очима, – скільки?

–Ну, як невеличке озеро, що біля ресторану «Вассермюлле». Пригадуєш, ми там качок годували?

– Так.  А далі?

– Так от, – продовжує дід, розпалюючи нову сигару,- над резервуаром для води у вежі розташовувався тоді панорамний ресторан «Висвітлена роза вітрів».  Ми сиділи утрьох. Я тлумач і Карл.

– Тепер, мій любий брате, – сказав Карл, – ти міг би пофілософствувати про те, чи хоче світ звільнитися від усього зла людства.  Ти  ж читаєш про спеку, урагани, снігові заноси, землетруси та пожежі.

– Звісно, – відповів він, – але на це ми не вплинемо. Бо, – посміхався він сумно, – ми на це заслуговуємо!

– О, – іронізував Карл, – так природно… Ми на це заслуговуємо! Може ви там?  А тут, на старому Рейні, випав лише невеликий сніг, ні мусону, ні землетрусу, ні вулкана, ні навіть Жовтневої революції. Ну і що?

– Природа просто забула вас. – копирсав тлумач виделкою свій салат,

– Тому що ми були такі добрі чи просто такі нікчемні? – підцьковував його Карл.

– А бог його знає.

– Бажаю тобі, – мовив Карл, – побільше сонячних, позитивних думок, бо інші жахливо марні. Більше хороших і здорових днів, тому що це робить нас сонячними.

– Вип`ємо гарного вина, – сказав тоді я.

– Разом, –  підвівся тлумач, як це у них там прийнято,  – надолужимо все. Гуртом і батька легшее бити… Але я вже сьогодні п’ю за вас!

– Я хочу у той ресторан, –  збиває спогади і смикає за рукав діда Паулінхен, – давай поїдемо, а?

– Нажаль, ні. – пихкає сигарою Фріц і глибоко зітхає, – як цитував тлумач одного поета «мріям і рокам немає вороття…» У 2022 році він був закритий, назавжди…