– Тлумач пояснював, що журнал його буде не полемічним, а творчо-конструктивним. Він виявлятиме тенденцію до дружелюбності людей. Але... – Фріц посміхнувся, – журнал не давав йому ніякої матеріальної вигоди. Ось приклад зради користі заради духу. Журнал цей вимагав від нього не тільки клопоту, а й своїх грошових жертв. Він пробував, користуючись ще своєю популярністю тут, знайти субсидентів ... Але наші багатії не перейнялися цим...
– Хто такі субсиденти? – питає Паулінхен.
– Це ті, що підтримують грошимафінансами.
– Зрозуміла, – посадила ведмедика собі на коліна Паулінхен, – їм жалко було грошей.
– Не поспішай з висновками, дорогенька. Ніколи! – не вгамовувався Фріц, – по журналу виявилося так багато запитань і моментів… Я і зараз не можу заспокоїтися. У нас було стільки своєї роботи. Роботи, яка приносила пошану, гідність, славу. А він, тлумач, поринув у свою ідею, стрімголов… Поринув, не запровадивши модель спонсорства.
– І що, – Паулінхен, його дивовижна красуня зазирає йому в очі, а відтак у душу, – тлумач покинув той журнал?
– Карл, що називав тлумача своїм братом, теж був завантажений своїми справами. Він написав листи спонсорам. Але люди, – дорога Паулінхен, – чогось очікують. Вони очікують більше, ніж коли їх запитають, чи хочуть вони щось заплатити. Що вони з того трохи виграють! Що їх цікавить! Чого вони бажатимуть? Репутації, престижу серед інших, чим похвалитися? Чм чистої совісті, аби про це розповісти іншим. Що це спонсорство дасть їхньому бізнесу? А це нелегко. Нелегко переконати багатіїв. Тому що потрібно відпрацювати зв’язок між акцією та спонсорами. І ніколи, як кажуть, за п'ять хвилин до дванадцятої або «у коридорі». У тлумача не стало грошей. Він вкладав свої. Підроблявся журналістом ряду газет. Але не покидав своєї мрії… Не покидав…