Жива вода

– Тлумач говорив ще у дев`яностих, що хоче видавати літературний журнал. Казав, що кожній людині треба знайти себе: своє покликання, своє місце під сонцем. Реалізувати свою мрію…

– Без мрії жити, – поясняв він, скоріше собі, ніж мені, – дарма небо коптіти… Йому потрібна була власна справа. Справа, яка б не тільки, – висловився він, –  спустошувала до самого дна, а й наповнювала душу живою водою… Адже, подобається це тобі, чи ні, але я опинився в чужому середовищі – духовній пустелі, майже безповітряному просторі…

Звісно ми багато працювали. Але та праця вже видавалася йому учорашнім снігом.  

– Мені треба, – сказав він одного дня, – знайти шлях до порятунку свого «духовного, інтелектуального господарства»…Я шукав. І знайшов. Задумав видавати журнал… Сказав, як відрізав…

Фріц помовчав і посміхнувшись до Паулінхен, продовжив:

– Він наче взяв самого себе за комір, струснув і штовхнув уперед, до виходу у відкритий простір…Він ризикував. Ще й як! – стулює очі депутат Ландтагу, – бо перший номер міг стати останнім. У нього не було редакторського досвіду. Бракувало достатньо коштів. Відсутнє письменницьке оточення. Середній, з якісними провалами журнал нікому не буде потрібен. А журнал сильний, яскравий вимагав часу, грошей. А ще  потрібен авторський колектив високого класу… А що було у тлумача?

– Що? Що було у тлумача? – не промовляє, виспівує Паулінхен, – що?

Фріц випускає чергову порцію диму. Довго розглядає куйовдження сизої хмари. Неначе любується дивовижею…

– А була у мрійника провінція, і він у ній. А переді мною – зачарована людина. Чужа, попри все, чужа. І я вирішив йому допомогти.

І вдихає знову депутат Ландтагу свіже повітря. Вдихає його через той дим своєї сигари. Сигари обраного тютюну, із правічного листя заморських островів.,

– Час… Минуле, сьогодення та майбутнє, Паулінхен, – одне й те саме. Святий Августин так вважав. Дуже талановито. Бо про минуле ми згадуємо сьогодення. Так само роздумуємо про майбутнє. Тут і зараз.

– А  той Августин, хто?

– Мудрець стародавній. Він обґрунтував і доіві своїм життям, що час, як сутність, не може для людини існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність...

Вітерець тріпоче жмут волосся Паулінхен. Волосся рудаве під теплим ще сонцем.