Читання твору "Вдовині посилки"

Читання твору

• Знайшла, – повертається Зігрід. Димить ново запаленою сигаретою. Зелене плаття. Стоїть, посміхається. Рум`янець на щоках. У руці книжка.
• Дякую, – наче розгублено каже Фріц. – Подай! Я читатиму. А ви сидіть і слухайте. – Він повернув ще раз до Паулінхен своє лице. Очі напівзаплющені.  – Отак і сидіть. Читаю.

"Вдовині посилки"

– Ти знаєш що-небудь з Гете?– запитав мене Фріц, мій сивий і респектабельний друг, – мені ось згадалося: «Серце, серце, ах що сталось...»

– «Що збентежило життя твоє» – продовжую я.

Він дивиться на мене примруживши очі. Із здивуванням.

– Нічого дивовижного, – я знизую плечима, – просто в мою юність була така пісня. Співали її по-нашому, але з вкрапленням німецькї.

– Я коли приїжджаю до вас, – він обводить широкою долонею півколо, – завжди приходить цей вірш. Хочеться жити і любити. Не дивлячись на роки.

Фріц народився в 1939 році, а вперше побачив батька в 1949. Той повернувся з полону...

– Дивуюся, – продовжує він, – ти завжди знаєш що-небудь зі всіх моїх поетів. А можеш ще з Гете?

– Можу. «І так довго ти не знав простого: помри і народися, – ти всеодно лише сумний гість на цій похмурій землі».

– Ну це не вдала строфа, – парирує він і закурює товсту сигару. – Треба радіти життю. Почитай ще старого Гете. Я подарую тобі всі його твори.

– Спасибі.

За вікном мікроавтобуса мжичить сірий лютий. Але вже відчувається дихання весни. Ніде не немає снігу. Ми розвозимо посилки. Солдатським вдовам. Від солдатських вдів Німеччини.

У мене в руках список. У місті їх зосталося 72 душі.

Семеро перших живуть на п'ятих поверхах. На найостанніших.

Ми довго тиснемо кнопку дзвінка. Потім стукаємо в двері. Дихання наші важкі. Ноги вже починають нити. Фріц валко спирається на стіну. Від цього плечі і рукави в крейді. Він безпрестанньо їх тре - чистить.

– Хто там, – питає слабкий голос.

– Ми з міста-побратима, – говорю я, – привезли вам посилку. Як солдатській вдові. З Німеччини.

Нам відкривають. Ми входимо. Темно. У кімнаті майже немає меблів. Стара жінка ховає сиве волосся під косинку. Хвилюється.

– А за що? – голос її тремтить.

Мені стає ніяково.

– Гутен таг, – каже Фріц, і розповідає про себе, про несправедливості війни.

Я перекладаю.

У кожній з посилок лист. Із зворотною адресою. Можна написати.

– Спасибі, – говорить жінка. І її очі починають моргати.

Ми йдемо.

І знову ми тягнемо посилку. І знову на п'ятий поверх. У під'їзді сажа по стелі та стінам.

– В цьому будинку була пожежа. У підвалі, – пояснюю я, – пересуваючи ноги вгору, і допомагаю животом, підтримую картонний ящик. Він важкий. У нім харчі, мило, зубна паста та інше. – Зажевріло увечері. Приїхали пожежники. А у них в балонах кисень на резерві. Ліхтарики шукали всім будинком. Хлопці задихалися, але гасили. До самого світанку. Передихнемо?

– Ні. Я ще міцний...

Знову кімната, де не горить лампочка, економлячи пенсійні копійки. Старенька в хусточці з вилинялим візерунком. Вона слухає нас. І пропонує випити сто грамів...

– Дякуємо, – говоримо ми відразу на двох мовах, – але нам ще треба до інших.

Поспіхом тікаємо.

– Їх що спеціально поселили на самих верхніх поверхах?– питає мене німець.

– Виходить що так.

До вечора ми вже насилу піднімалися оббитими східцями, по темних клітках під`їздів. І з побоюванням входили у темні квартири. В одній нам розповіли про самогубство внука, в іншій – про безнадійну хворобу, в третій про те, що вже три місяці ніхто не стукався в двері...

Вже густіли сутінки коли ми дісталися до околиць міста. Тут теж вдови.

– Василь був красивий, – шепотіла нам старенька. Вона сиділа на ліжку. Без ніг. Над її головою фотокартка її Василя. Жовта і, немов, не належала  нікому...

Один будинок ми шукали особливо довго. Петляли кривими розбитими вулицями. Знайшли. У нім, в напів-розваленому сараї, чотири входи. Тут живуть люди. Ми питаємо потрібну нам вдову. І знаходимо її. У останній коморі.. Двері не замкнуті. Холодно.

Вона лежить на залізному ліжку. Над нею картина «Три багатирі»,  копійована колись давно безіменним умільцем.  Добриня, Ілля, Альоша хмуряться на нас. Старенька ж посміхається. Прямо на ліжку лежить переламаний буханець хліба. Він, видно, лежить вже декілька днів. Старенька щипає з нього крихти. У її головах ікони.