Про книги та консерватизм

– Він написав багато книжок, – сказав депутат з якоюсь самоповагою у глосі, – і пише їх. Я стежу... Дещо мені надсилають його доброзичливці... – Фріц посміхнувся...

– Доброзичливці? – втрутилася в розмову Зігрід, – це ти вірне слово підібрав! – І вона зробила дві глибокі затяжки. Наче завмерла. І випустила дим, довгою хмаркою. Хмарина не поспішала піднятися вище. І стелилася в осінньому повітрі... Тяглася і тяглася, наче й не збиралася розчинятися...

– Як тобі вдається їх писати? І коли ти на них знаходиш час і сили? – кепкував я.

Він розумів, що мене вони дратують.  Я хотів, аби він не відволікався від нашої справи. Справ тоді було безліч. А він відповів. Відповідав також із іронічним прищуром.

– Мої книги з'являються вільно. З необхідності і заради задоволення ... – тлумач жмурив очі ще дужче, - а успіх тієї чи іншої з них – це вже несподіване доповнення. Приємне, не приховую.

Я посміхався. Я глузував. Я обзивав його оповідачем. А він сміявся. Він дійсно сміявся і казав, що німці консервативні.

– Що таке консервативні, – втрутилась в монолог онука, –- що? Кажи!

– Слухаюсь! – відвів руку із сигарою дід подалі від Паулінхен, – це з тої ж латини «conservo» – означає «зберігаю». Тобто ті, що обстоюють і захищають щось старе, віджиле…

– Іч, – всміхається Зігрід, – віджиле… Тут тлумач твій задавака.

– Паулінхен, – мовив Фріц,– поки моя хоробра жінка зі мною, нам не страшний ніякий консерватизм. Щоб там той тлумач не казав. Але признаюся тобі, тлумач таки письменник… Тож він і пише про те, що його допікає… І в книгах своїх висловлював дійсний зміст того, що відбувається. І робить це нині. Бо справжній письменник, Паулінхен завжди продовжує писати сповідь. Нею він виховує насамперед себе, але й інших...