Фундамент і квіти

– А я навчусь чужий мові? – мружить оченята Паулінхін.

– Запросто! – посміхається дід, – якщо будеш старатися. Неможна засвоїти те, чого не хочеш знати. І вчитися треба гарно, з самого першого дня. От підеш до школи і жми. Погане навчання з початку, – попихкує дід своєю сигарою, – теж саме, що фундамент для хмарочоса із піску…

Депутат Ландтагу повчав. Але відчуття його були суперечливі. Такими вони були й тоді, коли він розмовляв з толмачем, такими залишалися і тепер, коли він говорив зі своєю онукою. Однак ці розмови він любив. Любив тепер понад усе. Як і саму онучку. Він ніби сам знову перетворювався на дитину... Ні, скоріше на студента. І навіть, здавалося йому, а може так воно і було, студента з палаючим поглядом і головою, сповненою задумів, планів, надій...

– Паулінхен, – підхопив він дівчинку під пахви... І підняв її вище своєї голови. Вона зойкнула.

Так, він підняв її вище себе ... Він і хотів, аби вона стала вище за нього. Не зростом, звісно. Фріц був високий. А хоч би й зростом... Але у суспільстві. Коли підросте і розквітне...

– Паулінхен, – мовив він знову, – ти мій найбільший скарб. Ти – подих життя.

Депутат Ландтагу стежив за поглядом. За поглядом малого дівчиська. Вона дивилася в його очі й посміхалася йому. Затим глянула у небо. Перевела очі свої сині на квіти, жовтаві. Осінній ранок ще був теплим.

Квіти ще красувалися. І все це разом і було для старого гармонією світанку та приходу нового дня. А квіти, як називав їх тлумач по-їхньому «чорнобривці», нехай навіть і жовті, посилали привітні думки в добрий день...