Останній тлумач

Душа і гордість

... І депутат Ландтагу був вже не самим собою. Він був ніби збоку. Він споглядав. Споглядав минуле. А над ним пливли хмари. Ще теплі, хоча і осінні вже давно. Вони тяглися у безмежжі простору. Відкілясь бралися і кудись зникали. Як і все у житті, думав собі депутат. Совість істинного почуття, – згадалися знову слова тлумача, – занадто далека від риторики.

Так, він говорив просто. Говорив справді, як думав.

Ну ось і стало минуле одним із самих істотних переживань. Принаймні для мене, думав депутат. Осінь. Днями падає листя. Вночі падають зірки… Час, час подумати про душу. Знань зібрано багато... І хочеться поділитися ними. Але, пізнання обмежені, без душі. Як і життя без друга…

–Ти, – сказав депутат вголос, – елемент моєї свідомості. Думка про тебе ретроспективна. І не я її викликав. І ось я сиджу і думаю. Думаю і посміхаюсь. Як священик на сповіді...

– Я, – говорив тоді йому тлумач, – знаю тебе як чесну, ділову і розумну людину. І хочу, щоб і я тебе не розчарував. Адже ми стільки вже зробили добрих справ. Розумію, хвалити себе заняття марне... Але, поважати один одного справа честі.

– Зрозуміло, – курив депутат свою сигару більш жадібно, – це ще терпимо, поки я в силах і ще при владі. Коли від мене щось залежить. А стану минулим, мене забудуть. Навіть знайдуться осудливі.

– І хто ж засуджуватиме тебе? – мовив тлумач, – ті самі, хто раніше слухали кожне твоє слово, улесливо.

Депутат поклав сигару. Взявся за пляшку бордо. Повільно налив собі у фужер. Дивився, як наповнюється венеціанське скло червоно-чорною рідиною. Наче кров`ю… І здалося, що заростає його бесідка. Альтанка, яку він змайстрував своїми руками Заростає прямо в нього на очах.

Як тоді... Там, у степу тлумача стара хата, – невчасним шафраном. Сріблясто-синім... Кольором ранньої ще осені.

– От, поглянь, Фріц, – говорив тоді тлумач, – ця квітка називається в народі «син без батька»... А ще, – додав він похмуро, – усі пізньоцвіти отруйні… А особливо ті, що виростають у затінку. Через людську неувагу…

І знову, і знову катувала депутата думка. Вона прийшла, не спитавши дозволу... Вона краяла його серце. Вона тиранила… І одного разу в твоєму саду оце високе каміння муру і ось ця лавочка будуть списані поганими графітями... І пам'ять про людей та події теж засмітять брудом, обмажуть непотрібними словами... Навіть не з помсти... А просто так...

І думав, депутат, думав... Про різних своїх колег, про чиновників... Так, серед них траплялися толкові. Але, більше було не таких, на жаль. Як про брилу грязюки він думав про них, грязюки позолоченої... Бруд, який закинув нагору сліпий випадок... Депутат думав про мінливості долі…

І раптом, наче хтось перегорнув сторінку.

Згадалося… Як він спав, там у степу чужої країни, спав на сіні... А вранці обгортався водою. Прямо з відра, щойно викрученого, тлумачем із колодязя. Крижаною водою. І переломилося його ставлення до країни. Враз. Вона стала йому рідною. І наповнила його гордість. Гордість особлива, йому ще невідома. Гордість співпричетності. І цю свою гордість він кинув до своїх ніг...

Він пам'ятав, пам'ятав. Як зараз. І це почуття зберіглося. Зберіглося аж до найпізніших часів. До сьогоднішнього дня. Зберіглося живим, полонивши його розум, серце і душу...

І це теж були спалахи спогадів, як промені небаченого і незнищенного багатства. Вони сяяли перед ним. Сяяли крізь вже рідіюче листя його платана. Бавилися кольором світлої осені... Сріблясто-синім... Як невчасний шафран…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше