Останній тлумач
Ігри розуму
Нехай усміхаються земля і небеса... Все викинув у минуле, проте вчора й завтра думки про тлумача не покидають. Вони кружляють, невтомно. Немов у танці, під його музику. Ту, що він тоді наярював на піаніно. Як той п'яничка хонкі-тонка з голлівудського нуару... Відстовбурченими великими пальцями кожної руки він тиснув по дві, і навіть три додаткові клавіші кожного акорду... Враження від тієї гри було очманілим…
Здалося звуки ті й зараз заповнили увесь простір навколо депутата, недбалістю.
І кружляють. Кружляють…То прискорюючись, то поступово сповільнюючись. А понад цим відчуття реальності.
– Вічний сенс спогадів, – говорив тлумач, – прагне до оновлення, завжди...
Мій зв'язок із минулим стає безмежним…
І я шукаю... Але ні на крок не ближче. Бо не знаю, чого кортить.
– Хто ще оцінить роботу павука, що дрімає в знемозі... – посміхався тлумач.
Так, саме так він говорив. Там, у його степу. Коли ми дивилися на сонце крізь павутинння. Павутиння між колючих будяків. Будяків рожевих, сильних. У сонячних променях. А сонце саме сходило. Був ранок. Ранок нашої дружби. Дружби, здавалося навік.
Навіть час. Навіть ходу часу відчув депутат... Відчув, наче зітхання тиші небесної. І здригнувся.
– А розум невтішний перед безоднею пам'яті, Паулінхен, - сказав він онуці, що підбігла до нього.
#787 в Сучасна проза
#267 в Фантастика
#37 в Антиутопія
Відредаговано: 21.11.2024
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
