Тодішня зима

... Депутат Ландтагу сидить у кріслі-гойдальці. Поволі розгойдуючись, потягує вино. Ледь терпкий смак бордо пасує смаку його сигари. А скручений у тонесеньку стружку сир, пестить піднебіння. Сирний кругляк Тет-де-Муан твердий, мов камінь. Швейцарський із альпійського молока. Твердий красень, варений з митою скоринкою… Роблений у кантоні Бернезе Юра, він навіть виглядом відрізняється од інших сирів світу. Не дарма перекладається назва як «голова монаха»… Таку голову ніж не ріже, а скубе. Соскоблює по оберту тонкий пласт, по колу. І пласт той перетворюється на трояндочку чи гриб-лисичку. І от його нарізує вертілкою жиролі із нержавіючої сталі, високоякісної, його рука. Міцна ще рука депутата Ландтагу. Вжик, повільним обкрутом – і тонюсенька квітка млосного смаку готова. І йому наплювати, що до цього сиру радять біле вино. Він полюбляє червоне.

Ковток доброго вина. Жмутка сиру. Ідилія в його роки… Вино виганяє з тіла будь-яку хворь. У нього гаряча кров… І вона витискає сум із душі… І куди ж він іде, той сум…

Депутат дивиться на небо. Воно ще не зовсім темне. Там, над ним сяють зорі. Вони напоюють його своїми проміннями. І місяць вже сходить, помалу. Тихо. Збоку жевріє вогонь у каміні. Вогонь той карміновий. І у переливах нерівного пломеню красується вино. В елегантному фужері воно бавиться, легким пурпуровим відтінком. Наче всміхається йому, депутату. Всміхається радісно, все ближче до чистого червоного, ніж багряного кольору… А до альтанки горнуться грона винограду, синіми і зеленими кетягами. І у їх бубовках відсвічують проблиски спалахів. І депутат відчуває тепло. Те, зворотнє…Те, що вечір для нього розсипав. Розсипав вже від золотого проса дальніх зірок…

Депутат не чужався поетики, залишаючись гурманом. А от тлумач ставився до їжи і питва індиферентно… Казав банально: «Треба їсти для того, щоб жити. А не жити, аби їсти… І шуткував на свій лад, що їдло – пожива для праці. Що українці багато працюють, щоб добре жити. А німці живуть – аби працювати…» І це правда.

І згадування знову захоплюють… Вони мов повінь… От він уперше приїхав до тлумача… Коли то було? Ага, ще того 1993 року… Ще минулого століття. Він, депутат Ландтагу, приїхав бозна коли і куди. Була зима. Приїхав із приятелем Хайнцем. Завжди слід аби тебе супроводжували. Хай і не свита-почет, але хоч хтось. Положення забов`язує. А поселили їх у якомусь готелі, під горою. А вночі впав глибокий сніг. Це була катастрофа. І вони не в силі були перенести тамтешні «зручності» – відсутність води, недіючий туалет, собачий холод в номері. А ще вони уперше побачили такий снігопад. І вранці вони покинули той готель. Із страху, майже панічного… Як нині він бачить, наче здаля. Он край дороги бовваніють дві закутані постаті, як ті німці під Сталінградом…Під тим Сталінградом полягли його, депутата Ландтагу діди… А його врятував тлумач… Крізь сніги нечищеної дороги, він пробивався своїм стареньким авто… Притишив хід. Зупинився, відкрутив поволі скло вікна. І засміявся уголос: «Та це ж мої!» Те випробування Фріц пройшов на «відмінно». Так само, як і друге, третє... Він став другом того міста, де ночував. Він, став більшим його громадянином, аніж деякі тубільці…

Чи на переслідував він, депутат Ландтагу, вже тоді корисливої мети? Чи не муляло його бажання скупити їхні підприємства, землю? Чому він так активно взявся з ними дружити?

Спершу блукала думка, що це почуття провини. Але яку провину ніс він, депутат Ландтагу, інші німці, народжені після війни? Провину за те, що коїли у них колись його земляки, окупанти? Більш реальною причиною, точніше, пружиною було відчуття незручності. Німець – європеєць. Він некомфортно себе почуває, коли поряд, у Європі, існують країни, де люди живуть нижче своєї гідності...