– Свіжість ліричного почуття, зовсім далеке від риторики – ось що було притаманне тлумачеві. Саме тому до нього тяглися. Тяглися всі тоді. Але особливо багатійки. Вони наче засиділися у добробуті та стерильності нашого консумування, тотального. І тлумач охоче спілкувався з ними.
– Вони ж виникли, – казав він мені, – не за моїм бажанням.
– Чому ти весь час тільки про нього й думаєш? – запитує Зігрід.
– Мислі, як і бажання живуть своїм життям, – відказує він, – вони теж приходять без запрошення…
От пригадалось, як він декламував:
Підробляючись під дійсність,
мов порожня тінь,
попереду бажання йде надія.
І брехня її, як фенікс,
встає з її ж попелу...
Я спитав тоді, бо ці слова запили мені. Запали в саму душу, одразу. Хто їх склав? Він посміхнувся, наче я мусив те знати, й промурмотів, майже по складам: Густаво Адольфо Бекер.
– Наш, – спитав я у захваті, – німець?
– Ні, – розвів тлумач руки, – іспанець… Його звільнили зі служби за те що віршував, у робочий час...
А новий день набирав своєї ходи. Вчора, сьогодні, завтра – день прийдешній, – здавалося тепер Фріцу, – з минулим схожий. Все той же обрій, і небо знову похмуре… І ті бредеш сторінками своєї пам’яті... Мене оточили спогади, – думав він про себе, – І я майже перестав сприймати дійсність. Вони стали не тільки співрозмовниками, а й частиною моєї особистості, частиною мене самого.